– Намір такий був. Справді. Проте, не повірите, пане Кошовий, – щойно написав про таке, він зник, – Ладний хукнув у повітря, підкинув долонею невидиму повітряну кульку. – Випарувався. Біль лишився.
– Біль?
– Я коли писав, остаточно зрозумів – утратив Оксану. Що міг зробити, як вона вже давно з тим інженером. Вона єдина не зустріла мене як героя. Злякалася, побачивши живого, розумієте?
– Спробую. Ви погрожували їй?
– Оксані? Та Боже збав! Поговорити не міг, то інша справа.
– Вона уникала?
– Більше я. Хотів розмови, серйозної, раз і назавжди. Й усякий раз здавав назад. Потім, оці всі бари, де тебе знають, хочуть пригостити… Я зазвичай не вітаю це. Але тут вирішив: хай хоч хтось мені радий, слухає мене, поважає, хоче бачити. Тому й дозволяв.
Кошовий потер перенісся.
– Вчора ввечері ви почали писати щось на кшталт інтимної сповіді. Розмова з самим собою, лист до себе – вірно?
– Ви красиво це все назвали. Мабуть, так і є.
– У процесі вас відпустило. Ви, як кажуть, стравили пару. Зіжмакали недописане, викинули… Що далі?
– Вдягнувся й пішов геть із кімнати.
– Вас затримали з револьвером у руці. Зброя ваша?
– Моя. Лишив собі з війни. Майже всі так роблять.
– Я не закидаю вам цього, Захаре. Цікавить інше: для чого ви взяли його з собою, коли виходили?
– Звичка.
– Для слідства й тим більше – суду це не пояснення.
– Не буде суду, – кинув раптом Ладний.
– Чому це? – здивувався Клим. – Хіба ми не до суду готуємося?
– Судять винних. Я – ні.
– Але суд виправдовує.
– Ще раз вам кажу: отой перший спосіб, про який ви говорили, не годиться. Слідство проти мене, і ви чудово розумієте, чому.
– Не зовсім, – мовив Кошовий, та враз передумав, заперечив сам собі: – Хоча, знаєте, так виглядає. Знайдений, гм, запис вами пояснюється. І якби незабаром Олеся Косацького не застрелили, а вас би не зловили там закривавленого, ще й з револьвером, на нього можна було б не зважати. А так він став ланкою загального ланцюга.
Захар уперто мотнув головою:
– Нема ланцюга.
– Гаразд. Як було?
Тепер з думками зібрався Ладний.
– Вчора я вийшов із притулку, прихопивши револьвер, бо звик так ходити містом. Спершу не мав мети, завернув до найближчого бару. Там зустрів кількох знайомих, із тих, хто завжди відчуває себе вищим на моєму фоні…
– Саме на вашому?
– Не так: поруч із подібними до мене особами. Огидні типажі, коли чесно.
– Бачив таких. Знаю. Розумію. Поділяю. Далі?
Стрілець облизав сухі губи.
– Та компанія повернула мене на землю.
– Що це означає?
– Побачив, з ким я поруч. Зрозумів – не те середовище, треба братися за розум. Давно запрошували у наші вишкільні табори, стрілецтво знову гуртується. Все тягнув, зволікав, не був готовий. А вчора ніби просвітлення настало: не так живу, не тим займаюсь, не з тими говорю,