– Це фото зроблене раніше… – додав нерішуче Альберт.
Для чиновника лице солдата здається підозрілим, але його «раніше» розвіює сумніви. Та й для всіх «раніше» викликає однакові почуття. Але все ж таки…
– Ну, що ж, – почав він знову, – отже, «Альберт Майяр». А от у мене вже є два Майяри.
– І обоє «Альберти Майяри»?
– Ні, але обидва «А. Майяри», «А» може бути й Альбертом.
Жандарм був дуже гордий з того, що цей дедуктивний висновок підкреслив його кмітливість.
– Так, – каже Альберт, – але може бути і Альфредом також. Або Андре. Чи Альсідес.
Жандарм подивився на нього і примружив очі, як товстий кіт.
– А чому не Альберт?
Звичайно, для цієї гіпотези Альберт спростування не мав.
– А де він, той другий Майяр? – спитав він.
– Та в тім-то й річ – він позавчора поїхав.
– І ви його відпустили, не дізнавшись імені?
Жандарм примружив очі (як важко пояснювати елементарні речі!).
– Ім’я в нього було. Це тепер немає, бо всі анкети передано в Париж. На тих, хто вже поїхав, у мене лишився лише такий от список, – він показав пальцем на колонку з прізвищами, – ось, тут вказано «А. Майяр».
– То як бути? Я що – залишуся стовбичити тут сам?
– Якби все залежало тільки від мене – я б тебе відпустив. Але мені голову відірвуть, розумієш… Якщо я зареєструю зайвого чоловіка, знаєш, що зі мною буде? А уявляєш, скільки ходить тут усяких! Та й ви постійно губите свої документи! А якщо додати ще всіх, хто загубив свою виплатну книжку, щоб двічі отримати компенсацію…
– І це справді так серйозно? – спитав Альберт.
Жандарм насупив брови, ніби щойно збагнув, що перед ним підозрілий вивідувач.
– Фото було зроблене ще до того, як я був поранений при Соммі, – пояснив Альберт, щоб розрядити ситуацію. – Можливо, тому й фото таке…
Жандарм, гордий зі своєї проникливості, прискіпливо роздивлявся то його самого, то фотографію. І нарешті проказав загадково: «Можливо». Але відчувалося, що це ще не кінець. Позаду вервечка солдат почала втрачати терпіння. Гули спочатку тихенько, а потім усе обуреніше і наполегливіше…
– Якісь проблеми?
Почувши цей голос, Альберт скам’янів. У ньому відчувалося стільки ядучості, ніби це були випари смертельної отрути. В полі зору з’явився спочатку ремінь. Альберт відчув, як починає тремтіти.
– Річ у тім… – почав жандарм, простягаючи військове посвідчення.
Альберт нарешті підвів голову і зустрівся з холодним і нищівним поглядом капітана д’Олнея-Праделя, що був, немов лезо ножа. Такий, як завжди… Ретельно прилизане каштанове волосся, мундир з голочки, стояв хизуючись.
Прадель