…стрибок із парашутом, коли чесно висмикуєш кільце і не падаєш, а розчиняєшся в розрідженому проваллі неба, не віриш, що торкнешся твердої, звично-зрозумілої поверхні землі, аж доки не опиняєшся посеред колючої стерні якогось поля на краю світу й знавісніло «гасиш» розбурхану парусину, хапаєш адреналін, повертаєшся у час.
…тиждень у літніх Карпатах (випадково якось так вийшло, зірвався і поїхав) серед заплутаних плаїв, смарагдових лісів, посивілих гірських верховин у вуйка, що направду вважав себе мольфаром, казав – часу не існує тут, у Карпатах… Дід просив, залишайся у мене, передам тобі свої уміння, а він злякався, утік посеред ночі назад у своє життя. Коли це було? Рік чи два тому? А що, як цього не траплялося взагалі, він вигадав і Карпати, і вуйка-мольфара, і себе в його пропахлій сушеними травами колибі?
…перша ніч із Мирою – точніше, навіть не ніч, а ніч, день і ще одна ніч, цілі вихідні, коли вони вимкнули телефони, забили на соцмережі й не вилазили з ліжка у його найманій квартирці без ремонту, і їм було так незбагненно добре, що й час забрався з тієї хати, не наважився турбувати їх до понеділка… Це потім усе стало інакше – «давай зараз по-швидкому, а потім ще подивимося фільм». І фільм запам’ятовувався краще, ніж секс.
Утім, Мира не була його дівчиною. Вони просто трималися разом, бо слово «зустрічатися» якось не надавалося до означення їхніх стосунків. Бачилися, коли обоє мали вільний час, телефонували одне одному, як мусили щось повідомити, або якщо треба було про щось спитати. Щоправда, коли Богдан дзвонив їй, часом йому видавалося, що відповідає на його дзвінки якась інша людина – не його Мира – людина з іншим голосом, іншим настроєм та характером, ба навіть іншим життям. Тому він нечасто їй телефонував. Вона ж йому – майже ніколи. Іноді не спілкувалися тижнями, місяцями, а потім знову раптово знаходилися, ніби й нічого не трапилось. Логічно було б припустити, що кожен мав когось іншого, з ким у нього справжнє життя. Він не мав. Мира була таємницею за сімома замками. І то вона була винна у таких стосунках.
Руда, як лисиця, Мира і вдачу мала вельми схожу – непередбачувану, самодостатню, потайну. Зникала і з’являлася без попередження. Ніколи не затримувалася надовго. Йому ж залишався на згадку хіба квітковий аромат її парфумів і щось із випадково (чи не випадково?) забутих речей – сережка, запальничка, кишенькове дзеркальце у формі сердечка. Якось навіть забула свій нотатник – чорний, із вигнутою червоною