Останній період літературної діяльності Акутаґави був затьмарений погіршенням його здоров’я. Більшість робіт цього періоду автобіографічні по суті, деякі з них – літературно опрацьовані сторінки щоденників. Незважаючи на погіршення здоров’я, він вів відомий теоретичний диспут з Танідзакі Дзюн’ітіро щодо проблем літературної творчості. Найбільш значні твори фінального періоду: «У країні водяників» (1927) – сатирична оповідь про істот – амфібій, широко відомих у фольклорі Японії як каппа, та твори 1927 р., що були опубліковані посмертно: «Зубчасті колеса» – жахливі видіння високочутливого розуму, який втрачає зв’язок з дійсністю, «Діалог в пітьмі» та «Життя ідіота» – своєрідні самосповіді.
Ішли перші роки епохи Сьова. Суспільство Японії все більше потерпало від мілітаризації і ставало все більш тоталітарним. А попереду були війна в Китаї і маріонеткова держава Мансюго, Антикомінтернівський пакт і потуга створення «Сфери співпроцвітання» в Азії, Перл-Харбор, війна на Тихому океані і Хіросіма. Акутаґава – людина з тонкою душевною організацією – з тривогою вдивлявся в перші прояви рис покритого мороком невизначеності майбутнього. В останніх його творах переплелися мотиви назріваючої особистої драми і привида назріваючого тоталітаризму. Аби розібратися в процесах японського суспільства, він уперше в житті взяв об’єктом свого мистецького аналізу не особистість, а суспільство в цілому. Не бажаючи зв’язувати себе з конкретними реаліями, переніс дію нового твору у фантастичну країну водяників. Слід сказати, що в Японії досить шанованою фольклорною істотою є каппа – напівлюдина-напівтварина, яка в країні зрошуваного землеробства, вважають, допомагає, а може й накапостити в роботі іригаційних систем і вирощуванні рису. Тож у 1927 році з’явилася на світ сатирична утопія «У країні водяників» – блискуча пародія на буржуазну Японію того часу.
У водяників усе не так, як у людей. «Наприклад, ми, люди, всерйоз беремо собі до серця ідеї справедливості, людяності, а водяники – тільки нагадай їм про це – регочуть, аж животи надривають», – помітив автор. Еліта водяників вважає себе за надлюдей (тобто надводяників). І любов у них цілковито відрізняється від людської: «Як тільки самиця вподобала якого водяника, то не гребує нічим, аби його заполонити… А то ж бувало, що водяника ловила юна самиця разом зі своїми батьками і братами. Становище такого водяника було жалюгідне». – Ну хіба в людей таке буває? В цій країні розвинені і машинобудування, і електроенергетика, і видавнича справа. Остання особливо модернізована: