Достатньо було йому побачити золотий розпис на лаковій таці для курильного приладдя у вигляді в’юнких стебел і листя, як його охоплювала тривога. Предмети із загостреними кінцями, скажімо, кістяні палички для їди чи бронзові щипці для жару, дуже непокоїли його. Зрештою, навіть куток мати, де сходяться краї кромки, або чотири кути на стелі завдавали йому такої муки, яку відчуває людина, бачачи занесений над нею ніж.
Цілісінькі дні Ітакура з похмурим виглядом сидів у своїй кімнаті. Геть усе було причиною його страждань. «Ліпше б уже зовсім не усвідомлювати, що зі мною діється», – не раз думав він. Та нерви, що остаточно розхиталися, не давали йому поринути в забуття. Ніби мурашка, яка опинилася в небезпечному сусідстві з ненажерливою личинкою, він розгублено оглядав своє оточення. Оточення ж його складалось із самих «спадкоємних васалів»,[36] які зовсім не розуміли його стану й тільки для годиться турбувалися про його здоров’я. «Я страждаю, й немає нікого, хто поспівчував би мені», – думав Ітакура, й од цього на серці в нього ставало ще важче.
Байдужість оточення посилювала його недугу. Ітакура дратувався з усякого приводу і, траплялося, настільки підвищував голос, що було чути в сусідніх дворах. Часом він хапався навіть за меч. У такі хвилини в ньому важко було впізнати колишнього Ітакуру. Його жовте лице із запалими щоками зводила судома, в очах палала лють. Коли напад бував особливо сильним, він підносив тремтячі руки до скронь і починав рвати на собі волосся. Оточення бачило в цьому ознаку безумства й намагалося триматися від нього подалі.
«Чи не божеволію я бува?» – в страху думав і сам Ітакура. Він відчував, що оточення вважає саме так, і ненавидів його за це. Але що він міг вдіяти з власним страхом? Після кожного чергового нападу його охоплювала гнітюча туга, й ось тоді, наче блискавка, його пронизував страх, до якого примішувалася тривога від усвідомлення того, що сам по собі страх безумства слугує передвісником безумства. «Що, коли я й справді збожеволію?» – запитував себе Ітакура, й од цієї думки в нього темніло в очах.
Страх, який володів Ітакурою, до певної міри заглушався роздратуванням, яке він постійно відчував, з будь-якого приводу. Але в той же час роздратування часто-густо змушувало його ще гостріше відчувати страх. Утворилося таке собі замкнене коло, в якому стражденна душа Ітакури металася, неначе кішка, що намагається спіймати власного хвоста.
Стан Ітакури викликав чимале занепокоєння в його оточення, й насамперед у Маедзими Рін’емона.
Хоча Рін’емон вважався васалом Ітакури, насправді він був представником голови роду, й Ітакурі доводилося рахуватись із ним. Це був чоловік богатирської статі, міцний, рум’яний, він не знав,