Напевне, не може бути емігрантів, які б не вважали причиною свого паломництва світами владу на батьківщині. Українців це стосувалося й поготів, бо у випадку з ними то була правда. Мільйони мандруючих світами посткомуністичних остарбайтерів мусили зриватися із корінням від рідних садків вишневих коло хати і подаватися світ за очі.
Народ гнала з дому вже не окупаційна московська влада, а компрадорська влада ненаситних клептоманів. Минали літа на волі, держава святкувала щораз новий День незалежності, а кількість мігрантів з України зростала до багатомільйонних лав. Бо не все так сталося, як гадалося, бо в один момент, опинившись на роздоріжжі – куди далі йти і що будувати, можновладці обрали найзгубніший варіант клептократичного олігархату, за якого рай – для одиниць і пекло – для мільйонів. І ці мільйони, безробітні і безправні, ставали безбатченками у чужих світах, коли народні артистки київських театрів мили вікна у приміщенні ООН у Нью-Йорку чи доктори медичних наук за щастя влаштовувалися «сідєлками» у немічних чиказьких або барселонських старців. Сяк-так потрапивши у глобальні міграційні лави, знаходили кавалок хліба, але у їхньому серці жила ненависть до влади в Україні у таких масштабах, що жодне щастя від добробуту, отриманого на Заході, не могло знайти собі місця у тому серці.
До Києва – далеко, але чому б ненависть до влади не вилити під вікнами українського посольства чи консульства? Зрозуміти цих людей можна було, але як поясними їм, що дипломат, який несе службу державі за кордоном, не володіє жодними можливостями впливати на владу на Печерську.
Тут, як і вдома, вулична стихія відкривала широкі шлюзи для різного роду провокацій. Провід громади завше відділяв щирий соціальний протест від проплаченого антиукраїнського прояву, з якого стирчали вуха московських спецслужб.
Черговий пікет генконсульства відбувся спонтанно. Одразу на другий день опісля ювілейного відсвяткування 10-річчя України. Була ця оказія наче не зовсім на часі, бо варті протесту проти них були хіба що власть імущі, а не юна Україна, з нагоди уродин якої щиро раділи українські діаспорники по усьому світу. Протести – на то нема ради, але хоча б на святкову пору взяти паузу, а тут якби навпаки.
Зазвичай протестували проти президента. Найвищий начальник несе відповідальність за долю кожного, тому повнота влади передбачає повноту її вразливості. Дипломатів особисто не чіпали, хоча не усім було зрозуміло, чому генеральний консул, такий авторитетний і популярний, не вийде на вулицю і разом зі всіма присутніми не вигукне: «Кучму геть!»? І коли помірковані бунтарі вели роз’яснювальну роботу у масах, що у такому разі миттєво пішов би ГЕТЬ не Кучма, а генконсул, то саме цього ви хочете? Протверезіння наставало, хоча не завжди.
З другого боку, той самий консул мусив інформувати центр