Вітіко. Адальберт Штіфтер

то недалеко від нього. Вони обіймали одна одну за шию, а дві руки в них були вільні. То було двоє юних дівчат із непокритими головами, в кожної звисали дві коси. На руках у них видніло біле полотно рукавів, а від червоних нагрудників спадали вниз чорні спідниці з численними складками. Одна дівчина мала на голові густо натикані дикі червоні троянди. Друга була без прикрас. Вийшовши на галявину й побачивши чоловіка, дівчата замовкли. Зупинились і дивилися на нього, а він теж стояв і приглядався на них. Потім став повільно підступати до дівчат. Дівчина без троянд одразу зайшла назад у ліс, друга стояла й далі. Вершник підступив до неї й запитав:

      – Чому ти тут стоїш зі своїми трояндами?

      – Стою, бо це мій рідний край, – відповіла дівчина. – Ти от запитуєш, а для тебе це теж рідний край чи ти звідкись прийшов?

      – Я тут зайшлий, – відповів вершник.

      – Тож як ти можеш запитувати? – здивувалася дівчина.

      – Бо хотілося б знати, – відповів вершник.

      – А якби мені хотілося знати, чого ти хочеш? – запитала дівчина.

      – Можливо, я б відповів тобі, – мовив вершник.

      – А я б, можливо, сказала, чому я стою тут із трояндами.

      – Тож чого ти стоїш? – запитав вершник.

      – А ти спершу скажи, чого ти хочеш, – не здавалася дівчина.

      – Немає причин, щоб я промовчав, – стенув плечима вершник. – Я шукаю своє щастя.

      – Своє щастя? Ти загубив його? – поцікавилася дівчина. – Чи ти шукаєш іншого щастя, ніж те, яке мають удома?

      – Так, – підтвердив вершник, – я йду шукати великої долі, яка личить справжньому чоловікові.

      – А ти вже знаєш цю долю і знаєш, де вона? – запитала дівчина.

      – Ні, – заперечив вершник, – не годилося б, якби людина знала наперед, де її щастя, і мала тільки піти, щоб підібрати його. Спершу я сам скую собі долю.

      – А ти, як ти кажеш, справжній чоловік? – запитала дівчина.

      – Розумієш, я ще не знаю, чи я справжній чоловік, – відповів вершник, – але хочу робити в світі все, що зможу.

      – Тоді ти, напевне, справжній, – мовила дівчина, – бо в нас, каже батько, чоловіки завжди роблять менше, ніж можуть. Але ти повинен виконати те, що кажеш, а не просто балакати. Бо я ще не знаю, чи ти зможеш скувати собі долю. І не знаю, чи ти куєш її, коли стоїш у нашому лісі на цій галявині.

      – Мені можна стояти, – пояснив вершник, – бо сьогодні неділя, день відпочинку для людей і тварин, якщо нужда або необхідність не вимагають іншого. Мій кінь у стайні, а сам я пішов у ліс помолитися. А потім спробую з’ясувати, чи зможу я видертись на скелю Трьох Сідал.

      – Зможеш, – запевнила дівчина, – туди веде стежка, яку завжди легко знайти, якщо раптом збочиш із неї. Бо, хоча від землі, де стоїть скеля, вона здіймається вгору, наче прямовисний мур, люди поскріплювали стовбури, зіперли їх на скелю і змайстрували драбину, якою можна дістатися на вершину. Але будь обережний, щоб тобі не запаморочилась голова, коли стоятимеш там сам у повітрі над усіма вершинами.

      – А ти вже була там? – запитав