Історія русів. Український переклад. Неизвестный автор

писані письмом руським, а корінне право руське, відоме під іменем судних статей і в одну книгу зібране, Статутом звану, перекладено опісля з руської на польську мову“. Отже, автор „Історії русів“ уперше після М. Стрийковського на повний голос справедливо заговорив про те, що Литовське князівство мало цілком руський характер. З Литвою наш край „об’єднувався і домовлявся яко вільний і свобідний, а ніяк не завойований“. Так само і з Польщею, бо Литва з Польщею об’єдналися та трактатах та умовах, що рівномірно трьом народам служили». І тут помічаємо особливе явище: автор «Історії русів» від літературного памфлету, в якому важливі не історичні факти, а апріорні твердження та історіософські побудови, підіймається до рівня аналітика-історика. Принаймні при осмисленні стосунку України до Литовського князівства він стоїть куди вище від істориків XIX століття, які вже значною мірою перейняли російські монархічні історіографічні схеми.

      Але далі, коли говориться про життя Русі в Речі Посполитій, історія знову поступається літературі. Автор пише про «три рівні гетьмани з правом намісників королівських і верховних воєначальників і з іменем: одного коронного польського, другого – литовського, а третього – руського»: отже, засвідчує в тому часі існування Великого князівства Руського. Проте це були тільки проекти, мрії наших державотворців (автор певно знав козацькі проекти Й. Верещинського чи, точніше, Гадяцький трактат), але втілення вони не дістали. Наступна позиція знову-таки будується на літературній фікції, коли бажане видається за дійсне: козацтво подається як український різновид шляхетства. Це думка, що виникла в другій половині XVII століття серед частини козацтва, репрезентантом її в першій чверті XVIII століття був, до речі, С. Величко. Таким чином утопічне бачення Козацької держави подається як дійсне. Наступна позиція знову історична: йдеться про різницю в статусі Галичини, яка була завойована Польщею, і земель, що з Польщею з’єдналися разом із Литовським князівством: при цьому автор цілком справедливо вважає Галичину за частину України (Малоросії) і цитує привілея Казимира Великого від 1339 року, в якому захоплення Львова подається не як акт збройної агресії, а як визволення з угорської залежності з поверненням належних прав. Цілком правильно «Історія русів» стверджує, що в Литовському князівстві Русь спершу існувала як автономне державне утворення у формі князівств.

      Ми зумисне докладніше проаналізували початок твору (до речі сказати, досі ніхто не займався серйозним історичним коментуванням тексту пам’ятки), щоб показати методу творення «Історії русів»: це не так спроба відтворення минулого, як його осмислення, яке будується й історично, й антиісторично. Очевидно, це залежало від джерел, якими автор користувався, на цілком окреслених засадах: факти збиралися й групувалися для публіцистично визначеної мети: довести, що народ русів (українців, хоч цю назву автор і не визнає) – це державний, вільний і рівний із іншими народ, який ніколи