Марія Антуанетта. Стефан Цвейг

холодний, англієць Горас Уолпол, – це ніби статуя вроди, а коли йде – сама Грація». І справді, вона їздить верхи і грає в м’яча, немов амазонка. Де лиш береться до гри її звинне й обдароване тіло, там не тільки спритністю, але й чуттєвою звабою вона перевершує найвродливіших жінок свого двору, – і зачарований Уолпол таким милим словом завзято спростовує закид, ніби вона порушила ритм у танці: тут просто музики схибили. І тому свідомим інстинктом – адже секрети своєї краси знає кожна жінка – Марія Антуанетта полюбляє рух. Неспокій – ось її правдивий елемент, натомість сидіти, слухати, дивитися, читати, думати і навіть, в певному розумінні, спати стає для неї нестерпним випробуванням. Тільки б туди-сюди, так і сяк, щось починати і зразу кидати, мерщій братися за нове, щось робити, за щось хапатись – аби не перейматися поважним, аби лиш відчувати, що час не стоїть, аби лиш за ним наздогін, догнати і перегнати його! Довго не їсти, а нашвидку ласувати тістечком, довго не спати, довго не думати, лише далі й далі в мінливому неробстві! Отож двадцять років королювання Марії Антуанетти – це ненастанне крутіння навколо власного «я», відсутність будь-якої зовнішньої чи внутрішньої мети, цілковита їзда впорожні і в людському, і в політичному розумінні.

      Ця невпинність – аби не стати й не озирнутися, – марнування великої, проте хибно повернутої сили – саме те, на що так гірко нарікає мати Марії Антуанетти. Давно навчившись розпізнавати людей, вона достеменно знає, що це обдароване від природи й натхненне дівча може здобутись на незмірно гідніші вчинки. Марії Антуанетті було б досить тільки захотіти бути такою, якою, по суті, вона є, і була б із неї велична й могутня королева, та, на лихо, заради спокою і зручності, вона повсякчас живе нижче свого власного духовного рівня. Як у правдивої австрійки, в неї чимало різних здібностей, але, на жаль, нема й щонайменшого прагнення серйозно використати чи навіть просто поглибити ці природні обдарування: щоб самій розвіятись, вона легкодумно розпорошує власні таланти. «Її перший порух, – розважає Йосиф II, – завжди слушний, і якби вона затрималась на ньому, трохи поміркувала, то було б просто чудово». Та для її крученої вдачі навіть трохи поміркувати – вже тягар; думка, що не знялася, як вихор, – уже зусилля, а її примхлива й безтурботна натура ненавидить будь-які душевні зусилля. Вона прагне самої гри, тільки легкості в усьому й у кожнім і цурається всякого клопоту, всякої справдешньої роботи. В Марії Антуанетти говорять самі вуста, голова німа й бездіяльна. Коли ж їй що кажуть, вона слухає недбало й неуважно; під час розмови, підкуплена витонченою люб’язністю і блискучою легкістю, вона, ледь розпочавши, враз полишає будь-яку думку; до кінця нічого не каже, не думає й не читає; ніде не зачепиться й не всотує живлющого нектару правдивої мудрості. Через те й не любить ніяких книжок, ніяких державних паперів, усього серйозного, що вимагає терпіння й уваги, – тільки знехотя, нетерплячим і нерозбірливим почерком пише вона найнеобхідніші листи: