– Благославен будь віднині й довіку дім цей, благославен будь віднині й довіку господар обителі цієї, його мосць граф Фелікс Щенсний Потоцький, і його жона, і нащадки його, і його челядь. Даруй, Боже, сімейству цьому здоров’я. Хай щасливим буде воно на віки вічні з домом цим, з полями, з водами рибними і нерибними, з лісами його, з лугами, з великою та малою скотиною, з птицею, з реманентом, зі всякою всячиною! Хай вічно панує в цій обителі згода, мир і тиша! Спаси, Боже, од вогню, од грому, од роздору, од нечистої руки, од заздрісного ока та лихого слова, од великої і малої хворі! Аве Марія!
– Аве Марія! Аве-е!
Стоголосий імпровізований хор гримів гармонійно й урочисто. Здавалося, що люди зійшлися не на бенкет, а в храм з нагоди великого свята.
– Аве Марія, аве-е! – востаннє злетів під стелею урочистий акорд.
Виголосили тост за пана-господаря, задзвенів кришталь. Тост за тостом – і загомоніли, пожвавішали від хмелю гості, зала заповнився гамором, жартами. Непомітно осиротів стіл під лампадою в кутку, святі отці тишком-нишком покинули залу, у якій після численних тостів починалися непристойні жарти. Лакеї винесли стіл, на його місце прикотили масивний клавесин, і під зображенням святої мадонни весело забриніли струни. Знову задзвеніли келихи, заіскрилося прозоре вино, закружляли у танку пари.
– Ваша мосць, – звернувся до Потоцького високий, зі старечим зморшкуватим обличчям вельможа в одязі депутата сейму, – ви чули: король звелів відкликати посла Лясопольського з Туреччини.
– Знаю. І хай молить Бога посол, щоб на цьому й скінчилися його неприємності. Король наш багато надій покладав на нього, а він нічого не зробив. Австрієць висить над нами, зазіхає на наші землі, а хто допоможе нам, якщо війна почнеться? Росія? Ні, ваша світлосте. Росія відшматує Подолію, як тільки Австрія піде на нас. Турок – ото наш спільник проти Австрії і проти Росії. Та не зумів схилити граф Лясопольський султана до спілки з нами…
– Кажуть, пан посол купив собі для розваги дівчат, – продовжив депутат.
– Негідний вчинок. Австрійська імператриця Марія Терезія вже довідалася про це і розгнівалася. Пан Лясопольський розбестився серед турків. Задоволення власних примх для нього важливіше за державні справи. Цей вчинок я засуджую, бо не можна плямувати честь шляхтича перед усім світом.
Увійшов слуга, звернувся до розпорядника бенкету.
– У браму грюкають якісь хлопи, просять пана розпорядника вийти до них.
– А чого їм треба?
– Не кажуть. З дудками прийшли і вас просять.
Розпорядник вийшов. Біля брами товпилися парубки, сперечалися з гайдуками, що стояли на варті.
– Он які нахаби! – показав вартовий на хлопців. – Кажу, ідіть геть, бо стрілятиму, а вони лізуть, як осінні мухи.
– Пане, пустіть нас до палат, ми не мазурики, ми дударі з Бялува, тутешні, – звернувся до розпорядника чубатий парубок у вишитій сорочці, в полотняних, заправлених у чоботи, штанях. – Ось цей, – показав на хлопця, що мовчки