– А що пан накаже покласти йому в куфер? Чи досить панові трьох пар білизни? – спитав сухий і довгий, як жердина, старий слуга.
Боскамп зиркнув на Янека і сказав, наче відрубав:
– Кальян!
Янек увічливо вклонився і зник за дверима опочивальні. За хвилину повернувся, подав курильне приладдя.
– Мушу знати, вельможний пане, чи досить буде трьох пар?
– Усе будеш пакувати, усе. Тільки папери не руш. Я сам.
– Матка Боска! – здивовано сплеснув у долоні слуга. – Що сталося? Невже пан надумав кинути Туреччину?
– Надумав… А взагалі ти, Янеку, базіка, і мені не до вподоби твоя цікавість… Проте скажу: від’їжджаємо до Полонії.
– Єзус-Марія! Додому! Сьогодні ж усі речі будуть спаковані.
– А папери не руш, чуєш?
– Чую.
– А поки що йди запрягай коней, бо мені негайно треба до міста.
Янек, котрий був для посла і домашнім слугою, і кучером, швидко запряг коней і знову з’явився перед господарем:
– Смію повідомити пана, що на нього чекає балагула.
Замість відповіді Лясопольський оддав йому нерозпалений кальян.
– Матка Боска, що з паном скоїлося? Він же так любив диміти!
– Ну й базіка ти, Янеку! Любив диміти! А чому, га? Не знаєш? Та тобі й не можна знати. Що панові можна, то хлопу зась.
Обличчя слуги спалахнуло образою:
– Хлоп, вельможний пане, часом і мудрі речі здатний розуміти…
Пан посол Речі Посполитої Боскамп Лясопольський іноді розмовляв зі слугою, як із рівнею. Тут, у турецькій столиці, ні з ким було перемовитись рідним словом, крім Янека та тлумача. А сьогодні ще така радість – королівський наказ про повернення до Варшави. Там, на далекій батьківщині, лишилися друзі, квітучий сад з фонтанами, палац, залитий світлом ліхтарів. Там хлопці-дударі щовечора веселять благородне товариство. А він, ясновельможний, нудьгує ось уже третій рік у турецькій столиці, знемагає від спеки і димить кальяном, щоб показати туркам свою повагу до їхніх звичаїв.
– До дябла кальян, чуєш, Янеку?.. А врешті – не треба, не роби з нього черепків, повеземо де Варшави оцю диявольську смолокурню, хай бачать наші, чим тішаться бусурмани. А поки що облиш її та запрягай коней. Маю потребу з’їздити до міста. А повернемося – відразу ж і в дорогу пакуйся.
За чверть години ковані копита, викрешуючи іскри з бруківки, поцокотіли з подвір’я посольського особняка на широку, запорошену вулицю Абиз-Авадж, що веде на берег священного Босфору. З розпеченого бруку пашіло вогнем. Під блідо-синім небом на шпилях мінаретів палахкотіли від сонця ріжки півмісяців. Ще трохи – і екіпаж викотив на набережну – криву і майже безлюдну вулицю, що плуталася між пагорбами і замшілими пнями вздовж протоки. Обабіч сивіли запорошені кущі тамариску, звисав до води темно-зелений плющ, часом крізь його зарослі проглядали облизані вітрами плішини древніх скель, деінде височіли стрункі кипариси.
Лясопольський любив цю набережну, її екзотику. Свіжий вітер із протоки проганяє спеку, тут легше дихати. Безлюддя, слабкий шелест плюща, повільний плин води заспокоюють.
Янек сидів на козлах фаетона, ліниво поцьвохкував батогом коней і думав, чому це його господар наказав так спішно збиратися в дорогу.
– Смію спитати вельможного пана: він назавжди покидає турка чи ще повернеться сюди?
– Нєх це хлопа не цікавить і не бентежить, бо хлопу вшистко єдно, де бути, аби з паном. Слуга – як нитка за голкою: куди пан – туди й він… Цо то є розбещений хлоп! Нагая давно куштував, то й питає таке, що його й цікавити не мусить…
– Нєх бендзе так, як пан мувить, – зітхнув Янек і замовк.
Коні труско бігли дорогою, що в’юнилася вздовж кряжистого берега. Легкий посольський екіпаж, на якому тільки й їздити по таких примхливих дорогах, щоразу підстрибував на вибоїнах, шурхав колесами по кущах тамариску, збиваючи сиву пилюку. Обігнувши скелю, порослу миршавими кущами срібнолистого лоху, дорога повернула до міста і нарешті витягнулася в рівну стрічку. Пан посол наказав спинити коней, щоб востаннє помилуватися Босфором. В очах мерехтіло від хвиль, що котилися на південь, назустріч гарячим, сухим вітрам. У думці порівнював їх плин з людським життям, що, як оці хвилі, тече в невідомість, і намагався вгадати, що чекає його на батьківщині. Понад усе боявся королівської опали. Чи зрозуміє володар, чому він, Боскамп Лясопольський, не зміг виконати місію посла? Тут, у Стамбулі, довелося докласти усіх зусиль, щоб виконати волю вінценосця і схилити Туреччину на бік Польщі, яка побоювалась Австрії і передбачала неминучість конфлікту з нею. Треба було заручитися султанською дружбою. Війська Золотої Порти давно стоять на кордоні з Польщею – у Хотині та Новоселиці. Як би вони згодилися на випадок австрійського нападу! Та не вдалося Лясопольському це зробити, і ось розгніваний король відкликає його зі Стамбула. Так думав посол, і, щоб уникнути опали, вирішив задобрити свого вінценосця. Ще вчора довідався, що з Кафи прибули галери з полоненими українськими дівчатами