– Ну, я пішов. Бувайте! – кивнув Федір і пішов до свого двору.
У погляді Романа було німе питання. Катерина зрозуміла, що Федір залишив її для того, щоб вона сама дала відповідь на це питання.
– Ромцю, не ображайся на нас, – сказала вона й спробувала посміхнутися так, як робила це завжди, щоб залагодити сварку. Вона хотіла взяти Романа за руку, але він похапцем засунув її у кишеню.
– Виходь сьогодні ввечері гуляти, – сказав, не встоявши перед її посмішкою.
– Не можу.
– Якщо щось треба зробити по господарству, то я допоможу.
– Я буду зайнята. У мене справи, – Катерині довелося збрехати вдруге за цей день.
– Виходь лише на півгодини, – у голосі Романа прозвучали благаючі нотки.
Катерині було шкода хлопця, бо він був її найкращим, найвірнішим другом.
– Ні, – вже твердо відповіла вона.
– Чому?
– Бо сьогодні, Ромцю, скінчилося наше дитинство.
Катерина накривала стіл для вечері, коли почула лемент діда зі спальні.
– Де ковінька?! Хто взяв ковіньку?!
Дівчина заглянула в прочинені двері.
– Що тут сталося, діду? – спитала вона, побачивши, що той повзає по підлозі.
– Де Варина ковінька? – підняв він голову і розгублено закліпав очима.
Це було так кумедно, що Катря не втрималася і розсміялася.
– Та ось вона, – подала палицю, – стоїть, де й завжди.
– Справді. А я її там не бачив, – дід став ще смішнішим, зробивши від подиву великі очі так, що бабуся не стрималася й теж розсміялася.
– Оце так! – витираючи сльози від сміху, сказала вона. – Ось вам і Лука: рукавиці за пазухою, а він їх шука!
– Оце тобі й на! – дід гучно ляснув себе долонями по колінах. – Виходить, що я пошився в дурні.
– Буває, – розвела руками Катря. – Бабусю, сьогодні сама дійдеш до столу, чи допомогти?
– Мені є кому допомагати. А ти йди, не хвилюйся за мене. Краще матері на кухні допоможи чимось.
– Не запізнюйтесь на вечерю, бо батько, самі знаєте, як стомлюється за день на своєму тракторі, – сказала Катря й майнула на кухню.
Там посеред кімнати стояв великий дерев’яний, важкий і старезний стіл. Коли купували нові меблі, то замінили все, окрім цього стола. І були на те поважні причини. По-перше, він був круглий, і можна було вільно ходити навколо нього, не боячись ненароком зачепитися й залишити на тілі добрячий синець. По-друге, якщо ж хтось і натикався на стіл, то він стояв, як укопаний, на одному місці, а вміст тарілок не мав жодних шансів розплескатися… По-третє, за ним могли зібратися скільки завгодно людей. Для цього треба було лише трохи потіснитися й підставити кілька додаткових стільців. Зверху стіл був завжди застелений свіжою клейонкою, тому ніхто не бачив, що його товсті ніжки були деінде поточені шашелем, але це було не важливо. Головне, що за ним щодня збиралася на вечерю вся родина багато років поспіль. Снідати та обідати