– Але ж, пане управителю, – вигукнув Ґреґор, не тямлячи себе; від збудження він забув про все. – Я негайно, просто вже зараз вам відчиню. Незначна хвороба завадила мені підвестися з ліжка, нічого страшного, просто трохи закрутилася голова. Я і зараз усе ще лежу у ліжку. Але я вже цілком здоровий. І якраз збирався встати. Потерпіть ще зовсім трохи! Я ще не почуваюся настільки добре, як думав. Але вже значно краще. Неймовірно, як це іноді раптово трапляється – раз, і людина вже хвора! Ще вчора ввечері зі мною було все гаразд, мої батьки можуть це підтвердити, точніше, не так, учора ввечері у мене з’явилося якесь передчуття. Мабуть, це було по мені вже помітно. І чому я не повідомив про це на роботі! Але завжди ж думаєш, що вдасться перебути хворобу на ногах і не залишатися вдома. Пане управителю! Пожалійте моїх батьків! Адже для того, чим ви мені зараз дорікаєте, немає жодних підстав; та і мені про це ніхто ніколи не казав. Ви ще, мабуть, не бачили останніх надісланих мною замовлень. Зрештою, я ще встигаю поїхати у відрядження потягом о восьмій, кілька годин сну додали мені сили. Тому не затримуйтеся, пане управителю, я зараз сам прийду в контору, так і передайте там і перекажіть мої найщиріші вітання шановному пану шефові!
І поки Ґреґор поспішно проговорював усе це, сам не до кінця усвідомлюючи, що каже, він легко наблизився до скрині, мабуть, допомогли навики, здобуті під час вправ у ліжку, і тепер намагався випростатися. Він справді збирався відчинити двері і показатися усім, справді був готовий говорити з управителем і дуже хотів довідатися, що вони скажуть, побачивши його у теперішньому вигляді. Якщо вони злякаються, то Ґреґор зможе зняти з себе будь-яку відповідальність і заспокоїтися. А якщо вони сприймуть його вигляд спокійно, то йому тим більше не буде за що хвилюватися, і якщо він поквапиться, то і справді ще встигне на вокзал на восьму. Спершу він кілька разів зіслизнув із гладкої поверхні скрині, але врешті зробив над собою додаткове зусилля і таки випростався; він більше не звертав уваги на біль у нижній частині тіла, навіть коли цей біль посилився. Потім він сперся на спинку стільця, що стояв поблизу, і вхопився за його ніжку своїми ніжками. Таким чином йому вдалося запанувати над власним тілом, і у цей момент він замовк, бо заговорив управитель.
– Ви зрозуміли хоча б слово з того, що він сказав? – запитав управитель батьків Ґреґора. – Здається, він просто знущається з нас.
– Боронь Боже! – зі сльозами вигукнула мати. – Мабуть, він серйозно хворий, а ми мордуємо його. Ґрето! Ґрето! – покликала вона.
– Що, мамо? – крикнула сестра з іншого боку.
Вони