– Я пам’ятаю, – Оберон сів у крісло з високою спинкою, поклав руки на підлокітники й одразу споважнів, став строгим, недосяжним. – Я обіцяв, що покличу тебе на допомогу, якщо моєму життю загрожуватиме небезпека. Але ти, Ліно, мій друг, на відміну від принцес… і тому ти повернеш мені мою клятву. Просто зараз.
– Чому це?
– Бо я прошу про це.
Він дивився усе ще привітно, але на дні його очей уже прозирала крига. Ох, як же добре я знала цей його погляд! Байдужий, холодний, зовсім відсторонений і чужий. Точнісінько так він дивився на мене, коли в його очах я була зрадницею…
Я проковтнула клубок, що підступив до горла:
– Ні, ваша величносте. Ви мені обіцяли – і я вимагатиму виконання обіцянки.
Він дивився, ніби крізь товсте скло:
– Вимагати не вдасться, Ліно. Я просто поверну тебе у твій світ – назавжди.
Я затримала подих – груди, здавалося, зараз луснуть:
– Повертайте. А обіцянка однаково залишиться. Ви її порушите?
– Хіба не все одно – одну обіцянку порушувати чи дві? Якщо мені вже судилося померти клятвовідступником…
– Ви не вмрете. І ви не клятвовідступник! Я поїду й відшукаю вам принців. Тобто не вам, а цим дурненьким, тупим лялькам, мавпочкам…
– Годі, – куточки його губ ледь-ледь піднялися. – Ти нікуди не поїдеш, бо… Тому що туди не можна. А тепер кажи й думай, що завгодно. Нічого не зміниться. Я вирішив.
– Ви вирішили?!
Мене охопила лють. Якби під руку потрапило щось важке… я жбурнула б у нього (слово честі!), тільки б стерти з його обличчя цю вдавану байдужість, розбити чи хоч надколоти його пихату впертість! Він вирішив – ну ви тільки подумайте!
– Отже, це запрограмоване самогубство? Виходить, обіцяючи принцесам, ви заздалегідь знали: принців для них не знайдеться? Ви ж навіть не намагаєтесь боротися! Думаєте, Королівство вам подякує, якщо ви тайкома (чи ні) кинете його? Заради чого? Навіщо?
– Не кричи.
– Чому, – я вже майже сичала, – чому ви могли покликати мене в дорогу, хоча прекрасно знали, що це небезпечно для життя?… А я ж навіть не знала тоді, як посох у руках тримати! Взагалі нічого не розуміла! Тоді мені можна було ризикувати? А тепер – ні?
– Тоді я знав, що ти будеш поруч і я зможу тобі допомогти. Тоді ми всі ризикували – заради Королівства, цілого світу й великої кількості людей. А відправляти тебе… Та кого завгодно!.. Відправляти за Відьмину Печатку заради порятунку моєї шкури… Ти за кого мене маєш?
Він, як і раніше, дивився дуже холодно. Ніби перед ним по кімнаті бігала дивна надокучлива тваринка. Я стиснула кулаки – аж нігті врізалися в долоні:
– Я маю вас за мудрого монарха. Який знає, що його життя – це життя його країни… Воно не тільки ваше! Що буде з Королівством, якщо ви помрете так…
Я затнулася. Мені було страшно говорити те, що я збиралася сказати.
– Так нерозважливо? – Оберон звів брови. – Ну, кажи…
– Так жалюгідно, – вимовила я. – Порушити клятву… ота ідіотська клятва…