Париж уявлявся професорові далекою і незвіданою планетою, на якій панує всього лиш один-єдиний закон – «закон уселюдського творення». І Лисиці хотілося пожити за цим законом. Хай і недовго. Хай і в тимчасовій незатишній келії. Незручній і темній. Хай і монахом-відлюдником-анахоретом. Але – пожити. Щоб стати одним з них. Одним з цих обраних. Адже ж недаремно їх оселили в Парижі. Чимось же вони особливі. Мають якісь заслуги перед Найголовнішим. Інакше б вони жили у Вапнярці…
Париж вабив. Вабив легендарністю та казковістю. Ах… Як же все-таки багато красивих історій пов’язані з цим містом. У них він майже завжди – синонім до слова «рай». Ну, а в раю – і люди не прості. Це помітив ще Анатоль Франс. І Лисиця вивчив його слова напам’ять. Завчив, як пароль. Щоб сказати, коли опиниться в омріяному місті: «Мені здається, не можна бути зовсім звичайною людиною, якщо ти виріс на набережних Парижа, проти Лувра і Тюїльрі, біля палацу Мазаріні, на березі славної Сени, що несе свої води між веж і шпилів старого Парижа. Окрім книг, тут є й дерева, і тут проходять жінки – значить, це найпрекрасніше місце у світі».
Для Богдана Париж – це насамперед місто поетів. Бо, як відомо, поети народжуються в провінції, а помирають тут, у Парижі (як справедливо помічено!). Так що Париж подобався Лисиці не тому, що там живе Мілен Фармер[4]. Хоча… І тому – теж.
Але не лише це величезне бажання відвідати Париж привело професора КНУ імені Тараса Шевченка Богдана Лисицю в це казкове місто. Він банально приїхав на конференцію «Художній текст: прийоми і засоби формування індивідуально-авторського стилю». Міжнародну. Її проводив давній приятель Лисиці, професор Нової Сорбонни Антуан Робер. Конференцію присвячено сімдесятиріччю з дня народження Патріка Беккереля – відомого французького літературознавця, фольклориста й письменника, лауреата великої кількості усіляких нагород і премій (у тому числі – й Гонкурівської[5]), автора роману «Серце під мантією», що різко став популярним за останніх майже два роки. Рукопис Антуан виявив, коли вивчав особистий архів мсьє Беккереля, свого вчителя, після смерті вдови метра, яка нікого не підпускала до чоловікових матеріалів аж до своїх останніх днів (сама вдова «пішла» близько чотирьох ріків тому). Взагалі ж, мсьє Робер зробив дуже багато для популяризації наукової спадщини й літературної творчості Маестро. Він також створив фонд його імені, на чолі якого перебуває й дотепер. Саме цей фонд і взяв на себе значну частину витрат, пов’язаних з участю Богдана в конференції.
А познайомилися тепер уже давні друзі близько п’ятнадцяти років тому, коли Богдан, зацікавившись проблемами роботи з особистими архівами письменників, вирішив зв’язатися з автором статті на потрібну тему, яку надибав у журналі «Всесвітнє літературознавство й фольклористика». І француз відповів. Відповів детально, з душею й цікавістю