Тарілка брехав і не червонів. Йому дійсно кортіло перевершити себе, тобто утнути щось архі-прикольне. Не якісь там солоні жарти, якими вони часто-густо обмінювалися поміж однокурсниками. Це має бути вишуканий витвір мистецтва. Прямо отут, в цій кімнаті, лупонути вже своїм баламутним віршиком межи очі поетесі. Але катма таланту… Ця справа виявилася не вельми доступною для його скромних можливостей. Всі намагання видати якусь римованину, окрім напруження м’язів і появи зморщок на лобі, ні до чого путнього не привели. Він натужно відкрив рота, мов під час позіхання. Даремно – звідти нічого не прозвучало. Його погляд зупинився на столику у кутку кімнати. Біля телефонного апарату стосики газет і журналів з публікаціями творчості поетки Абпорт. Він розгледів деякі заголовки. Ці словосполучення виявилися рятівною соломинкою. Новоявлений поет вичавив із себе недолугий віршик. Тобто перше, що спадало на думку, опісля прочитання «рятівної соломинки»:
– Термін експлуатації. Людини розумної. Без гарантії. Чітко обмежений часом, що пробубнить німий годинник. Старі люди, мов малі діти і навпаки. Воліють бути доглянути. ми. Ми молоді теж такими будемо, якщо все буде добре. Так от чи не от. Шепочуть пенсіонери собі під носа колискові і скоріше за все не чують, бо вже мабуть глухі.
Славко замовк. Ні, не тому що відчув всю недолугість становища. Йому раптом згадалися дитяча забавка. Свого часу він змайстрував з пластмасового діда Мороза, якого за звичай ставили під ялинку на новорічні свята, скарбничку. Назбирав достатньо дзвінких монет. Настав час скористатися скарбом. Але – зась. Він кілька разів кидонув об підлогу бідолашну іграшку. Пластик не розбивався. Єдиний вихід: розрізати Мороза, вставивши лезо ножа в шпарину для вкидання монет. Щось подібне відбувалося й на тепер. Потрібен був не класичний варіант, а радикальний бзик аби не завести ситуацію у глухий кут. Хай він буде в очах цієї поетки невдахою, а ніж брехуном.
Тарілка гордо підняв голову і урочисто завершив віршо-складання:
– А взагалі все, що не відбувається, то на краще, бо цього прагнуть усі і навіть тварини, а ще риби, тощо. Хоча не виключено, що й рослини. А якщо й комахи, то теж не зле. Не залежно від того хороші вони чи погані. Ура!
Реакція Апорт перевершила сподівання Славка. Поетка кілька разів гучно плеснула в долоні, щоправда не змінюючи кам’яного виразу обличчя. Ошелешені однокурсники тільки роти повідкривали від такого дійства.
– Не ідеал, але й не казна що. Верлібр на тверду трієчку. Я б сказала: несподівано і надміру сумбурно, але має право на існування. Особисто я прагну написати сама чи щонайменше почути від когось абсолютну формулу. Тобто, ідеальний текст. Не знаю чи це можливо взагалі, і, яким має бути подібний набір слів. Так от. Написання тексту – це ритуал… А псевдонім у мене Абпорт, – Привезена завершила свою відповідь несподіваним одкровенням.
– А псевдонім брати обов’язково? – продовжив гру Тарілка
– Звісно. Друге ім’я. Як друге я. Це типу ти, але інший. Роздвоєння особистості потребує індивідуальної етикетки.