Ребекка. Дафна дю Мор’є

вузькими, вимощеними бруківкою вулицями й тонкими шпилями, мешканці якого носили гостроносі черевики та камвольні панчохи. Він мав привабливе, чуйне обличчя, дивним, непояснюваним чином середньовічне, і воно нагадало мені образ, який я бачила в галереї – не пам’ятаю, де саме, – «Портрет невідомого». Якби хтось зірвав із нього англійський твід і вдягнув його в чорне вбрання з мереживом довкола шиї й зап’ястків, він дивився б на нас і наш новий світ із давноминулих днів – коли чоловіки ходили вночі у плащах і стояли в тіні старих порталів, минулого вузьких сходів і темних підземель, шепоту в темряві, блискучих рапір, мовчазної, вишуканої куртуазності.

      Хотіла б я згадати ім’я старого майстра, який написав той портрет. Він стояв у кутку галереї, і його очі стежили за тобою з темної рами…

      Утім вони говорили, а я втратила перебіг розмови.

      – Ні, навіть не двадцять років тому, – казав він. – Такі речі мене ніколи не приваблювали.

      Я почула масний, самовдоволений сміх місіс Ван Гоппер.

      – Якби в Біллі був такий дім, як Мендерлей, він би також не схотів розважатися на Палм-Біч, – мовила вона. – Мені розповідали, що він схожий на казку, інакше й не скажеш.

      Вона витримала паузу, очікуючи, що він усміхнеться, однак чоловік продовжував курити цигарку, і я побачила, як між його бровами пролягла лінія, непомітна, мов осіння павутинка.

      – Звісно, я бачила його на картинах, – наполегливо продовжувала вона, – і він видається просто чарівним. Біллі розповідав мені, що він кращий за всі ці визначні місця. Цікаво, як вам вдається його покидати?

      Тепер його мовчання сповнилося болю, і це було б очевидно кому завгодно, проте вона мчала вперед, немов дурна коза, порушуючи чужі володіння й витоптуючи заповідну землю, і я відчула, що зашарілася, змушена разом із нею переживати приниження.

      – Звісно, з приводу ваших маєтків, усі ви, англійці, однакові, – казала вона, і її голос робився дедалі гучнішим, – ви применшуєте їхні достоїнства, щоб не здаватися пихатими. Хіба в Мендерлеї немає хорів для менестрелів або якихось надзвичайно цінних портретів? – Вона розвернулася до мене, щоб пояснити: – Містер де Вінтер такий скромний, що ніколи цього не визнає, однак я впевнена, що його пречудовий маєток належав його родині ще з часів норманського завоювання. Кажуть, хори для менестрелів – це просто перлина. Правда ж, вашим предкам доводилося частенько приймати в Мендерлеї представників королівської родини, містере де Вінтер?

      Це перевершило все, що мені довелося витримати на той час, навіть від неї, проте його неочікувана відповідь шмагонула, мов швидкий удар батога.

      – Після Етельреда Неготового, – відказав він, – не часто. Насправді це прізвисько він отримав, коли гостював у моєї родини. Постійно спізнювався на обід.

      Звісно, місіс Ван Гоппер на це заслужила, і я очікувала, що вона зміниться на обличчі, проте, яким би це не видалося неймовірним, схоже, його слів вона не зрозуміла, і я була змушена страждати замість неї, мов дитина, що отримала