Вони хотіли побачити, яка я. Я могла уявити, як вони зараз збуджено говорять і сміються на своїй маленькій кухні. «Було видно лише верх її капелюха, – казали вони, – вона не показала обличчя. Ну, що ж, завтра дізнаємося. Прийдуть чутки з маєтку». Мабуть, урешті-решт він таки здогадався, що я соромлюсь, бо взяв мене за руку, поцілував її і, посміюючись, заговорив.
– Не зважай, якщо натикатимешся на певну цікавість, – сказав Максим. – Усі захочуть дізнатися, як ти виглядаєш. У них, мабуть, кілька тижнів не було іншої теми для розмов. Просто будь собою, і всі тебе полюблять. А будинком тобі перейматися не доведеться, там про все піклується місіс Денверз. Просто залиш це їй. Насмілюсь сказати, спершу вона поставиться до тебе суворо – у неї екстраординарний характер, але не дозволяй їй тобі докучати. Просто в неї така манера поведінки. Бачиш цей чагарник? Коли тут цвітуть гортензії, він нагадує блакитну стіну.
Я не відповіла йому, оскільки думала про ту дівчинку, яка колись давно придбала в сільській крамниці листівку з малюнком і вийшла на яскраве сонячне світло, крутячи її в руках, задоволена тим, що купила, й думаючи: «Вона гарно виглядатиме в моєму альбомі. „Мендерлей“, яка гарна назва!» А тепер я тут живу, це мій дім. Я писатиму людям у листах: «Ми пробудемо в Мендерлеї все літо, ви маєте завітати до нас у гості», – і прогулюватимусь цією дивною незнайомою мені наразі алеєю, бездоганно знаючи кожен її вигин і поворот, помічаючи й схвалюючи ті місця, де попрацювали садівники – тут підстригли ззаду чагарник, там підрізали гілку, – і, підійшовши до сторожки біля залізної брами, щоб дружнім тоном дати яке-небудь доручення, запитаю в старої жінки: «Ну що, як ваша нога сьогодні?» – і та, уже не виявляючи цікавості, запросить мене до себе на кухню. Я заздрила Максиму, його безтурботності й невимушеності, усмішці на його губах, яка свідчила про те, що він радий повернутися додому.
Мені здавалися безкінечно далекими ті часи, коли я б так само змогла усміхатися й поводитися невимушено, і я прагнула, щоб вони настали якомога швидше; я б навіть погодилася бути старою, сивою жінкою з повільною ходою, яка прожила тут багато років, – я б зголосилася на все, лише б не бути тією боязкою й дурною істотою, якою почувалася тоді.
За нами з брязкотом зачинилась брама, запилюженого шосе більше не було видно, і я зрозуміла, що ця алея Мендерлея геть не така, якою я її собі уявляла, вона не була широка, простора й вимощена гравієм, не була оточена з обох боків охайним, вирівняним граблями й мітлою дерном.
Ця алея звивалася й вигиналася, мов змія, місцями була не ширша, ніж якась стежина, а над нашими головами стриміла колонада дерев, чиї гілки погойдувалися й перепліталися між собою, утворюючи аркаду, що нагадувала церковну стелю. Навіть полуденне сонце не пробивалося крізь мереживо цього зеленого листя, воно було надто щільно переплетене, і лишень маленькі мерехтливі плями теплого світла періодично пробивалися згори, укриваючи алею золотими цятками. Тут було дуже тихо, дуже спокійно. На шосе мені