1917–1921 рр. стали часом чи не найтривалішої в новітній історії глибокої кризи легітимності влади. Поряд з гострою політичною боротьбою, яка розгоралася в українських містах, посилювалися непокора й опір селянства будь-якій центральній владі. У 1919 р. антидержавність дій і настроїв селянства досягла піку в неодноразових змінах політичної лояльності, утворенні селянських «республік», самосудах і погромах, жорстоких вбивствах. Проте перші прояви цих деструктивних тенденцій були ще за два роки до того, в період революційної ейфорії навесні 1917 року. Перше, що робили революційні «активісти» в містах і містечках українських губерній, – роззброювали колишню царську поліцію. Щомісяця наростав і селянський антипоміщицький «екстремізм» – від «мирних» акцій (потрава посівів, вирубування лісу тощо) до захоплення та самочинного розподілу поміщицьких земель, розгрому маєтків, привласнення майна, вбивства поміщиків. І. Куташев стверджує, що вже у вересні 1917 р. почалися селянські повстання, які фактично переростали у селянську війну проти Тимчасового уряду і великих землевласників, особливо на Правобережній Україні[5].
У вересні—жовтні 1917 р. сталося 849 селянських виступів, 90 % з яких – це захоплення майна, землі, худоби, продовольства й реманенту. У листопаді—грудні 1917 р. селянська боротьба за землю вийшла на новий рівень – захоплення поміщицьких маєтків. Селяни перейшли до масових погромів. Поміщики чинили збройний опір, а селяни створювали охоронні дружини[6].
Чому ці події не вважаються антивладними повстаннями? Адже їхній розмах цілком співставний з повстаннями літа 1918 р. проти влади П. Скоропадського. Можливо, тому що тогочасна влада (Тимчасовий уряд і Генеральний секретаріат) фактично не чинили опору, а жертвами були «контрреволюційні» поміщики?
Але ж місцевим представникам влади УНР від того було не легше. У листопаді 1917 – січні 1918 рр. губерніальні і повітові комісари Правобережжя та начальники місцевих відділків міліції постійно доповідали про те, що не в змозі припинити безладдя, і просили Генеральний секретаріат надіслати хоча б один підрозділ дисциплінованого війська для припинення погромів. Сотні таких звернень донині зберігаються в архівах. У доповідній записці від 5 січня 1918 р. начальник Могилівської повітової міліції констатував: «Преступность растет, честные крестьяне, отказывающиеся грабить помещичье добро, терроризируются инициаторами грабежей и либо присоединяются к грабителям, либо сами остаются ограбленными… Власть, состоящая из элементов права и принуждения, утратила последнее качество (силу принуждения), стала однобокой и бесполезной»