Війна з державою чи за державу? Селянський повстанський рух в Україні 1917–1921 років. Колектив авторів

щоб держава втілила земельну реформу в формі соціалізації, а з іншого – намагалися позбутися її впливу – не сплачувати податки, не виконувати повинностей, не допускати на село правоохоронні структури. Відтак на своїх з’їздах селяни підтримували ідею створення автономної, а пізніше і самостійної України у формі Української Народної Республіки, з якою пов’язувалась реалізація аграрних перетворень, а на низовому рівні – ігнорували державні інституції та їх розпорядження[53](курсив наш – В. Л.)».

      Саме підмічений В. Лозовим «симбіоз цінностей» є ключем до розуміння суперечливих тенденцій усього селянського повстанського руху 1917–1921 рр.: мінливість, невиразність та суперечливість політичних орієнтацій, локальність дій, слабкий рівень організації, усобиці отаманів, люта ненависть і середньовічна жорстокість у ставленні до тих, хто уособлював владу і «нетрудові» верстви (бюрократія, буржуазія, євреї, інтелігенція). Тобто Вільне козацтво стало «зародком» масового повстанського руху, але не лише як більш-менш злагоджені воєнізовані підрозділи з певним бойовим досвідом, а й як прообраз отаманщини.

      5 квітня 1918 р. з’явився наказ міністра військових справ УНР О. Жуковського під своєрідною назвою «Про висловлення подяки Вільному козацтву». Після визнання заслуг вільного козацтва у захисті української державності у наказі констатувалося, що козаки мають «перейти до своєї звичайної праці». Тобто м’яко і завуальовано оголошувався розпуск анархо-демократичних воєнізованих загонів[54].

      «М’якість» полягала ще й у тому, що, відповідно до «словесного наказу» міністра, вільні козаки могли далі існувати як «культурна сила», а також мали можливість потрапити до повітових охоронних сотень, які утримувались би місцевим самоврядуванням і підпорядковувались би призначуваним повітовим комендантам[55].

      Очевидно, саме «м’яка» позиція військового міністра відносно вільнокозачого руху дала можливість, з одного боку, врятувати від повної ліквідації окремі загони козацтва, підпорядкувавши їх повітовим військовим комендантам і надавши статусу місцевих загонів самооборони[56], а з іншого – дозволила деяким українським діячам, водночас із роззброєнням, вживати заходів для відновлення зруйнованих за часів більшовицької влади осередків Вільного козацтва[57].

      Проте саме в цей час німецькі та австро-угорські підрозділи ліквідовували останні легальні осередки сільського Вільного козацтва, роззброюючи козаків та заарештовуючи отаманів. Деякі вільнокозачі відділи перейшли на нелегальне положення, приховавши частину зброї[58].

      Остаточно ліквідувати вільнокозачий рух уряд УНР не встиг. Цьому завадив державний переворот 29 квітня 1918 р., що привів до влади генерала П. Скоропадського.

      У багатьох антиурядових виступах травня – серпня 1918 р. на Київщині, Катеринославщині, Поділлі ініціативна та керівна роль належала саме отаманам Вільного козацтва, але навіть вони не вийшли за межі локальних