До машини підійшов Боббі.
– Тобі! – покликав він.
Я гордо вийшов наперед, прийняв на шию шкіряну петельку перед тим, як стрибнути на асфальт – такий гарячий, аж боляче. Я навіть не озирнувся на тих невдах у клітці й пішов до будівлі, де було дивовижно прохолодно, пахло собаками та іншими тваринами.
Боббі провів мене коридором, а потім підняв і поставив на блискучий стіл. Прийшла якась жінка, я помахав їй хвостом, а вона м’якими, обережними пальцями помацала мої вуха та під горлом. Руки в неї пахли хімією, а одяг – усякими тваринами, я впізнав навіть запах Коко.
– Хто це в нас? – спитала вона.
– Тобі, – відказав Боббі. Я сильніше замахав хвостом, коли почув своє ім’я.
– Скільки у вас їх сьогодні, кажете? – спитала жінка й відгорнула мою губу, щоб помилуватися зубами.
– Три хлопчики, три дівчинки.
– Боббі! – сказала жінка. Я знову замахав хвостом, бо впізнав ім’я чоловіка.
– Та розумію, розумію…
– Вона собі лихо так наживе, – сказала жінка. Вона обмацувала мене всього, і я замислився, чи чемно було б застогнати від задоволення.
– Сусідів нема, скаржитися немає кому.
– Але ж є закон. Їй не можна брати нових собак. Їх і так уже забагато. Це антисанітарія.
– Вона каже, що інакше ці собаки загинули б. Замало людей їх бере до себе.
– Це протизаконно!
– Будь ласка, нікому не кажіть, пані лікарко.
– Ви мене ставите в дуже скрутне становище, Боббі. Я ж повинна перейматися їхнім здоров’ям.
– Але ж коли вони хворіють, ми приводимо їх до вас.
– Хтось може скаргу написати, Боббі.
– Та прошу…
– Ні, я не напишу. Я взагалі без вашого відома нікому нічого не казатиму, дам вам змогу знайти вихід. Добре, Тобі?
Я лизнув її в руку.
– Хороший хлопчик! Зараз ми тебе в палату візьмемо, все тобі зробимо як слід.
Боббі гигикнув.
Невдовзі я опинився в іншій кімнаті, світлій і прохолодній, де стояв сильний хімічний запах – такий самий, як ішов від тієї приємної жінки. Боббі тримав мене міцно, і я лежав тихо, адже розумів, що саме це йому від мене й треба. Мені було приємно, що мене так тримають, і я махав хвостом. Раптом мене щось різко вкололо за шиєю, але я не нарікав, а сильно-сильно замахав хвостом, наче для мене це була дрібниця.
Коли отямився, я вже був у Дворі! Я розплющив очі й спробував підвестися, але лапи мене не слухалися. Я хотів пити, але не мав сил дійти до води. Я опустив голову і знову заснув.
Коли я прокинувся, то зразу зрозумів, що в мене на шиї щось з’явилося – якийсь білий розтруб. Він був такий безглуздий, що з ним зі зграї вигнати можуть. Між задніми лапами в мене свербіло й боліло, але зубами я не міг туди дістати через цей дурний пластиковий комір. Я побрів до води й трохи попив, мене нудило, а ззаду страшенно свербіло. Запахи в дворі мені підказували, що я пропустив