– Кинь цю дурну роботу, Джорджі! Я теж колись кинув її. Якщо буде треба, то ти завжди зможеш розпочати все наново.
Він похитав головою.
– Я помітив ще тоді, після шахти: все забувається, якщо не товчеш його щодня. Удруге в мене вже нічого не вийде.
Бліде обличчя, відстовбурчені вуха, короткозорі очі, хирлява постать із запалими грудьми… Горе, та й годі…
– Ну, бажаю успіху, Джорджі…
У нього теж уже не було батьків.
Кухня. Опудало з голови дикого кабана – пам’ять по небіжчикові панові Залевському. Телефон. Сутінок. Запах газу й несвіжого жиру. Двері в коридор з багатьма візитними картками навколо дзвінка. Тут і моя: «Роберт Локамп, студ. філ., два довгих». Картка була пожовкла й брудна. «Студ. філ.»! Теж мені студент! Але я написав їх хтозна-коли. Я спустився сходами вниз і пішов до кав’ярні «Інтернаціональ».
«Інтернаціональ» – великий, темний, наскрізь прокурений, довгий, як кишка, зал з кількома бічними кімнатами. Спереду, коло прилавка, – піаніно. Воно було розладнане, кілька струн лопнуло, клавіші зі слонової кістки теж були не всі, але я любив цю добру, хоч і заїжджену музичну шкапу. Вона мені цілий рік була за товариша, коли я працював у кав’ярні за тапера.
У бічних кімнатах збиралися торговці худобою, а часом власники атракціонів із площі розваг. Неподалік від входу сиділи повії.
У кав’ярні не було нікого, тільки плоскостопий кельнер Алоїс стояв за прилавком.
– Як завжди? – спитав він.
Я кивнув. Він приніс мені чарку портвейну, наполовину з ромом. Я сів до столу й бездумно втупився очима поперед себе. З вікна падала навскіс сива від пороху смуга сонячного проміння й осявала пляшки на полицях. Черрі-бренді жевріло, як рубін.
Алоїс обполіскував посуд. Господарська кішка сиділа на піаніно й муркотіла. Я неквапливо викурив сигарету. Мене хилило на сон. Дивний голос був у тієї дівчини вчора. Низький, грубуватий, майже хрипкий, і все-таки лагідний.
– Дай-но мені кілька журналів, Алоїсе, – попросив я.
Рипнули двері, і зайшла Роза, повія, що промишляла на цвинтарі, на прізвисько Залізна Кобила. Прозвали її так за витривалість. Вона замовила чашку шоколаду. Таку розкіш вона дозволяла собі щонеділі вранці, а потім їхала до Бургдорфа одвідати свою малу.
– Привіт, Роберте!
– Привіт, Розо! А як там твоя мала?
– Ось поїду й побачу. Везу їй дещо.
Вона витягла з пакунка червонощоку ляльку й натиснула їй на живіт.
«Ма-ма!» – пропищала лялька.
Роза сяяла усмішкою.
– Чудово, – сказав я.
– Ось поглянь. – Вона перехилила ляльку назад. Очі клацнули й заплющилися.
– Неймовірно, Розо.
Задоволена, вона сховала ляльку назад у пакунок.
– Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.
– Хтозна, – невпевнено сказав я.
Роза