– Роббі! – закричав він. – Стань струнко, старий ласуне! З тобою розмовлятиме начальство!
– О Господи! – Я підвівся. – А я сподівався, що ви не згадаєте. Пожалійте, хлопці!
– Он чого захотів! – Готфрід поклав на стіл пакунок, у якому щось дзенькнуло. За ним увійшов Кестер. Ленц виструнчився переді мною. – Роббі, що тобі сьогодні вранці найперше трапилося на очі?
Я подумав.
– Стара баба, що кружляла отут…
– Боже мій! Погана прикмета! Але до твого гороскопа пасує. Я його вчора склав. Ти народився під сузір’ям Стрільця, тому такий ненадійний і коливаєшся, як очерет на вітрі. А цього року ти ще й перебуваєш під знаком Сатурнових кілець та щербатого Юпітера. Оскільки ж ми з Отто тобі замість батька й матері, то я насамперед хочу захистити тебе від усього лихого. На цей амулет! Мені його подарувала колись жінка з племені інків. У неї була блакитна кров, пласкі стопи, воші й дар передрікати майбутнє. «Білошкірий чужинцю, – сказала вона мені, – цей амулет носили королі, в ньому сила Сонця, Місяця й Землі – я вже не кажу про менші планети. Дай мені за нього срібний долар на горілку, і він буде твій». Щоб щастя передалося й далі, я дарую його тобі. Він захистить тебе, а на твого непривітного Юпітера нажене страху. – Він повісив мені на шию маленьку чорну фігурку на тоненькому ланцюжку. – Отак! Це проти підступів долі, а проти буденної скрути ось що: шість пляшок рому від Отто! Ром цей удвічі старіший за тебе.
Ленц розгорнув пакунок і виставив пляшки одну за одною на стіл. Під промінням вранішнього сонця вони заяскріли янтарем.
– Просто диво! – сказав я. – Де ти їх дістав, Отто?
Кестер засміявся.
– Це заплутана історія. Надто довга, щоб її розповідати. Краще скажи, як ти себе почуваєш? Як тридцятирічний?
Я махнув рукою.
– Так, наче мені шістнадцять і п’ятдесят водночас. Не вельми…
– І це ти називаєш не вельми? – заперечив Ленц. – Та це ж найліпше, що тільки може бути. Це означає, що ти підкорив собі час і живеш за двох!
Кестер глянув на мене.
– Дай йому спокій, Готфріде, – сказав він. – Дні народження дуже підточують почуття власної гідності. Особливо зранку. Та до вечора він оклигає…
Ленц примружив очі.
– Чим менше людина думає про свою гідність, тим більшого вона варта, Роббі. Це тебе хоч трохи втішає?
– Ні, – відповів я. – Нітрохи. Коли людина чогось варта, то вона вже тільки пам’ятник сама собі. А бути пам’ятником, по-моєму, тяжко й нудно.
– Він філософує, Отто, – сказав Ленц. – Отже, вже не пропаща душа. Він переборов хвилину страшної тиші! Ту мить у день народження, коли сам собі дивишся у вічі й раптом починаєш розуміти свою нікчемність. Тепер можна спокійно братися до буденної праці, мастити тельбухи старому «кадилакові»!..
Ми працювали, поки не почало сутеніти. Тоді помилися й