Яшко ще дорогою зняв шапку. Постояв перед хвірткою, потім несміливо прочинив, пройшов за церковну огорожу. Довго дивися на вікно, у якому блищало світло від свічок, на двері з маленькою іконою Божої Матері і не наважувався зайти. Врешті нерішуче ступив до дверей, потягнув за блискучу металеву ручку.
У церкві було тепло і світло. Пахло ладаном. Молодий батюшка голосно читав молитву. Яшко біля дверей переступав із ноги на ногу і м’яв у руках шапку. Тривожно переводив поглядом по людях, чекав, що зараз хтось підійде і виштовхне його за комір на вулицю. Догідливо кивнув старій Василині, яка здивовано озирнулася на нього. Інші жінки деякий час теж оберталися, шепотілися між собою, але ніхто його не зачепив. Він посміливішав і ступив трохи вперед, до стіни, де стояли великі, на весь зріст, ікони.
Спершу дивився мов зачарований. Намагався зрозуміти, що читав батюшка, і не розумів. Однак від заспокійливого, трохи монотонного читання в ньому самому ніби щось затихало. На криласах заспівали: «Святий Боже, святий Кріпкий, святий Безсмертний, помилуй нас…» Дехто опускався на коліна, хрестився і чолом торкався підлоги. Молоді люди стояли, схиливши голови у світлій задумі. Яшко відчув, як часточка того світлого торкнулася і його знедоленої душі. Рука тремтяче потяглася до чола і тремтяче лягла спочатку на праве, потім на ліве плече. Подумав, що не знає жодної молитви. «Господи, прости мене грішного, – промовив подумки, потім тихо ворухнув губами: – Господи…» І мов уві сні опустився на коліна: «Прости мене грішного». Хотів молитися і не вмів. Розмашисто перехрестився. Крупна сльоза скотилася у сивіючу щетину. Серце стислося так боляче, що він мало не вголос простогнав: «Господи! – Рука завмерла на лівому плечі. – Я ж грішник великий. Я ж усе пропив. Себе пропив. Мене давно вже немає. Я не живу, Господи, себе мучу й людей…»
Дивлячись на нього, хтось із жінок неголосно схлипнув. Заплакала тихо стара Василина. Схвильовано затремтіли голоси хористок. Яшко не бачив, як люди розступилися перед ним, не чув, як завмерла молитва на вустах у батюшки, і у жовтому світлі блиснули сльози скорботи і співчуття. «Як же мені тепер, Господи? Куди подіти свою душу?» Голова в Яшка опустилася на груди, і він затих, ніби вкляк перед великою іконою Спасителя.
м. Мена, 1996 р.
Так плакало дерево
Світлій пам’яті мого батька Миколи Юхимовича Шовкуна присвячую
Батько мій тоді ще був живий. Ще не погорбатіла спина від щоденних турбот великої сім’ї, не одвисли руки до колін від важкої сокири. Він усе життя був теслею – і вдома, і на роботі. Любив дерево: і оте, яким обсадив город, і оте, над яким мудрував вечорами, майструючи то раму під мамину вишивку, то сусідові двері в нову хату, а то і просто держак до сокири чи навильник бабі Фросині.
Не пам’ятаю, коли в батька почали боліти руки по ночах від роботи й він мучився, не знаходячи місця, куди їх покласти, але добре пам’ятаю той день, коли вперше побачила його з невимовним болем в очах. Це було тоді, як плакало