От ідуть Микита з Ївгою, із самого раночку йдуть. Березовицю проминули, а дійшли до Лошиці – спинилися. Взялися за руки й мовчки дивляться з кручі. Але Микита спохопився, пригорнув до себе Ївгу, тільки збілів, коли піщаний край униз відколовся.
До села не йшли, а мучились: пройдуть трохи, обнімуться, стоять і плачуть. Уже коли Хомичів хутір із верб виступив, Микита передав дівчині її оклунок із пожитками.
– Мені, – каже, – далі не можна. Я боюся людей. Бо люди більше звірі, ніж самі звірі. – І не пішов, тільки довго-довго стояв і дивився.
Лука Михуля зрадів меншій доньці, і Параска не налюбується. Але недовго раділи, бо після Покрови пішли по селу старости. І до Михулі прочиняють двері. Та Ївга нікому рушників не подавала, хай як сердився батько, хай як плакала мати. Каже дочка: «У могилу ляжу, а ні за кого не піду». Михуля спочатку за віжки, а потім зглянувся над дочкою: мудрий був чоловік – не віддав своєї дитини на глум людям. Та й сина йому Бог послав, тому невелика біда, що дівка оця мов наврочена. Живе собі й живе, зайвого кусника хліба зі столу не візьме. Тиха, роботяща. Тільки коли завірюха здійметься надвечір, завиє під вікном, не спить Ївга, прислухається. Параска не раз чула, як донька спросоння стогнала, наче їй щось боліло.
А вже навесні за озером люди вовка побачили. Віддалік, правда, та про облаву заговорили. Ївга ж місця собі не знаходить, біжить до озера, вдивляється на той бік. А тоді давай батька просити, щоб відпустив її жити в самотину. Параска – у плач, а Лука замовк важко й ні на кого не дивиться. Потім узяв сина, сіли в човен і поїхали, куди Ївга просила. Отам, за озером, на скосогорі, і вибрали місце для куреня.
Що то батько – лаштував курінь, наче добру хату. Яму ледь не в коліно викопали, ще й зі східцями. Стіни виплели з лози, а тоді очеретом накрили. А далі вже сама Ївга усе робила, як її душа хотіла. І так добре їй у тому курені, наче пані в мурованому палаці. А то якось вийшла зранку сонечко зустрічати, а біля входу вовк стоїть і рідними очима на неї дивиться.
с. Красилівка, 1 лютого – 29 березня 2016 р.
Хижаки
До колгоспної контори сходилися люди. За звичкою, бо зроду-віку в цьому маленькому селі – ні клубу, ні сільради. А от ферма стояла, і контора – колишня куркульська хата. Господар давно згинув у Сибіру, а хата ще як дзвін. Інші он, новіші, повростали в землю по самі вікна – страшно зайти. «Наче баби оці. Штовхни котру – розсиплеться. Як вони тільки й живуть отут?» – подумки розмовляв сам із собою вже немолодий чоловік, із сірими примруженими очима. Уважними, пронизливими, наче тільки вони й були на його обличчі. Може, тому що мало розмовляв, лише роздавав команди,