– По-їхньому, ви з Владеком, як і от ми, не куркулі, бо в нас нема десять десятин землі. Так мені казали.
Він озирнувся і звелів Оксані:
– Веди-но, мати, Басю в хату, а я піду до Боровських, подивлюся, що там коїться…
Та сусідів в обійсті, яке тепер охороняв солдат з гвинтівкою, вже не було. Міхала і Марію Боровських повезли до Володимира в тюрму, яку совєти облаштували за валами старого княжого городища неподалік древнього Успенського собору, ніби навмисне підкреслюючи цим, що не вбачають ніякої різниці між в’язницею і храмом Божим.
Перед празниковим застіллям Віктор з Матвієм вийшли на подвір’я. Уже добре морозило і сніг рипів під ногами, як нові, ще не змащені дьогтем чоботи. По зоряному небі плив місяць, кругом панувала така тиша, ніби обійстя було відірване від решти світу.
– Не переживайте, куме, – порушуючи довгу мовчанку, мовив Матвій. – У нас з вами по десять десятин і близько нема, то чо нас совєтам до Сибіру гнати. А от у колхози ті з весни таки треба буде записуватись…
Він поклав Вікторові на плече руку, випереджуючи заперечення, яке вже готове було зірватись у того з уст:
– Ми не можемо сісти у в’язницю чи потрапити кудись за Урал. Нам треба зберегти своїх дітей, жити на своїй землі. Маю гадку, куме, що скоро за неї нам таки доведеться воювати…
Анна теж приїхала з батьками на празник. Як тільки дорослі зайнялись приготуванням до застілля, вона моргнула Ларкові і вийшла з хати. Надворі вона схопила його за руку і зашепотіла:
– Як я чекала на нашу здибанку[20], Ларцю! Мені так багато треба тобі розказати…
– Мені тоже, – з тремтінням у голосі мовив Ларко.
– Стільки всього скоїлось за той час, що ми не бачились…
Анна помовчала, ніби збираючись з духом, і тихо продовжила:
– Того жовніра, що подарував тобі сідельце, Тараса, позавчора совєцькі органи арештували. Він у Володимирській тюрмі, там, де й наші сусіди Боровські.
– Ти що, з ним знайома?
У Ларка від здивування округлились очі. Йому раптом стало страшно за Анну.
– Звідки ти все знаєш, Ганнусю?
– Мої гімназійні друзі, тоже патріоти, розповіли, – ухильно мовила дівчина.
Вона пильно глянула Ларкові у вічі, ніби вагалась, розповідати далі чи ні.
– А ти в гімназію вже не будеш ходити? – перевела Анна розмову на інше. – Правда, вона вже тепер не гімназія, а школа.
– Нє, – після паузи відізвався Ларко, трохи ображений тим, що Анна не стала далі розповідати про того Тараса. – Тато сказали, що нашу з Левонком кватиру, у якій ми жили у Володимирі, зайняли совєти. То нам нема тепер де жити під час навчання. Та й батькам помагати треба. Сказали, що в Стежиничах совєти відкриють школу-семирічку, то, може, в ній і довчусь.
– То тобі тільки рік, а мені ще два ходити. Треба вчитись, наука нам пригодиться.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».