Можна було померти навіть від тих речей, які видавалися повсякденними. Наприклад, можна було померти, якщо людина спітнівала, а потім випивала холодну воду з крану, не помивши спершу руки: після цього ставалося так, що людина вкривалася червоними цяточками, розпочинався кашель і вона більше не могла дихати. Можна було померти, з’ївши вишень, не виплюнувши кісточки. Можна було померти, пожувавши жуйку та проковтнувши її через неуважність. Насамперед смерть могла настати від завдання удару у скроню. Скроня була найвразливішим місцем, ми всі були дуже уважними. Вистачило б одного удару каменем, а удари каменем були нормою. На виході зі школи хлопчача банда з сільської місцевості, очолювана хлопцем, якого звали Енцо – або Енцуччіо, – одним з синів продавальниці фруктів та овочів Ассунти, почала шпурляти у нас каміння. З їхнього боку чулися образи через те, що ми були красивіші від них. Коли летіли камені, ми всі тікали, проте Ліла не тікала, вона крокувала рівномірним поступом і іноді просто зупинялася. Їй дуже добре вдавалося відстежувати траєкторію польоту каменів та ухилятися від них неквапливим рухом, як я сказала б сьогодні – витонченим. У неї був старший мужній брат, і, можливо, вона навчилася у нього, навіть не знаю, у мене теж були брати, проте вони були молодшими за мене, тож у них я нічого не навчилася. Тим не менше, коли я усвідомлювала, що вона залишилася позаду, певним чином, дуже боячись за неї, я зупинилася, аби її почекати.
Вже було щось таке, що не давало мені покинути її.
Я не знала її добре, ми ніколи ані словом не зверталися одна до одної, просто постійно перебували у суперечці одна з одною, як у класі, так і поза його межами. Але я відчувала зі збентеженням, що якби я втекла разом з іншими, то залишила б у неї щось від себе, те, що вже до мене не повернулося б.
На початку я залишалася у схованці за рогом і висовувалася, аби побачити, чи йшла Ліла. Потім, побачивши, що вона не рухалася, я змушувала себе дістатися неї, я передавала їй камені, я також жбурляла їх. Але я робила це без упередження, я багато чого зробила в моєму житті, але я ніколи не робила нічого через упередження, я завжди почувалася трохи розклеєною через такі самі дії з мого боку. Ліла ж, навпаки, змалку – зараз вже й не знаю, чи то вже з шости років чи з семи років, чи відтоді, коли ми разом йшли сходинками, що вели до домівки дона Акілле, а їх було вісім, майже дев’ять, – була беззастережно рішучою. Трикольорова рукоятка ручки, або камінь, або поруччя темних сходів, вони свідчили про призначення, яке мали передавати, – увігнати точним рухом перо у деревину письмового столу, розподілити кульки, обмурзані