– Не голодна я!
– Е, зоре моя світанкова, – хитав головою п’янувато полковник. Розвезений, з червоним лицем, він був ще менш привабливим, ніж тверезий, і Марта ледве стримувалась, аби не чкурнути з-за столу кожного разу, коли пазури його гарячі, засалені жиром, хапали її за руку, – не гоже це, ниньки ж таке свято, треба ж і смачними наїдками Христа народженого славити опісля довгого постування. В цьому немає гріха, а гріх, навпаки, в утримуванні від їжі. – І він тягнув до неї вже непевною рукою гусячу лапу, дурнувато всміхаючись.
І Марта брала ту лапку, ледве стримуючи огиду. Він і тверезий не викликав у неї приязні, а напідпитку вона взагалі не могла на нього дивитись, та він знов і знов наповнював чарку, ще й прицмокував.
– Смачненька у вас, батюшко, горілочка!
– Чистий первак, Мироне Карповичу, – вдоволено відгукувавсь отець Сава, виставляючи на стіл нового, повного бутеля. – Сам жену, щонайкраще.
– Поважаю! Будьмо! – п’яним голосом пробубонів полковник і знову засмоктав горілку. – Ми, козаки, добру горілку завше поважали, бо воно, знаєте, війна є війна, тут тобі й смерть близенько, а жахи які, надивишся, як криваві ріки течуть повз тебе, мов джерела, і потім уночі все те ввижається. А горілочки випив, та й забув усе, і такечки ж хороше зробиться, як оце зараз поряд вас. – Він позіхнув широко, неохайно. – Гарна таки родина у вас, батюшко.
Красногляд погодливо хитнув головою.
– Гарна.
Полковник хрипко реготнув.
– А ось у мене не така. Жінка, покійниця, з москалів була, княжого роду, стеменнісінька тобі пройда, вірності геть мені не берегла, і сина породила лишень одного. Он Марію і дотепер гризуть сумніви, що єдиний мій син, єдиний спадкоємець, не моє дитя по крові, а приблудний байстрюк дружинин. – Полковник покосив на сестру. – Еге ж, Марусько?
Марія Карпівна наїжачилась.
– Я ж просила тебе не кликати мене цим дурним холопським іменням, – смачно гикнувши, невдоволено відгукнулась вона.
Полковник усміхнувся.
– Але ж Андрія приблудою вважаєш?
– Уважаю.
Ковальський важко зітхнув.
– Ось бачте. Сама повірила своїй вигадці й мене труїть нею вже майже тридцять літ, от дурна баба. А я й сам інколи не знаю, чи моєї крові син. Він на мене й краплі не схожий. Русявий, кремезний, у князів Шувалових, як казала покійниця Варвара. А Маруська бісом у ліве вухо все цькує, що яких там Шувалових, котрогось із жінчиних коханців постать має, а від Ковальських – ані тобі поганого, як у нас із Маруською, гачкуватого носа. Хоча, – він усміхнувся, – сином я пишаюсь надзвичайно, мій він, чи ні. Красень, а який з нього козак, який вояка! Тогідь підполковника дістав, сам уже полки до бою водить, а воює так, що навіть цар Петро про нього вже прочув. Та, на жаль, прокляття мої на нас, успадкував мою долю, побрався з такою ж пройдисвіткою, як і покійниця Варвара.
Марія Карпівна підвелася з-за столу.
– Чи