Здавалося, в житті лишилися тільки мухи та пилюка. Довгий час не було ані краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо що менше дощу, то більше пилу та мух.
З кожної стелі звисали, ліниво обертаючись, спіральні равлики липкого паперу від мух, почорнілого від їхніх тілець, прилиплих упродовж дня. Нічого не можна було і на мить лишити непокритим, бо воно відразу ж перетворювалося на місце для мушиної оргії чи на їхній цвинтар; маленькі цятки мушиного лайна всипали меблі, стіни та календар, придбаний в універмазі Джилленбоуна.
А що вже казати про пилюку! Не було порятунку від цього дрібнесенького пороху, який проникав до щільно закритих ящиків, валіз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкіру – шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плівку на поверхні сполірованих столів і з’являлося на ній знову, щойно його витирали ганчіркою. На долівці пил лежав товстим шаром, нанесений підошвами недбало витертих черевиків і чобіт або занесений сухим гарячим вітром у розчинені двері та вікна; Фіоні довелося прибрати з вітальні перські килими і попросити Стюарта прибити цвяхами лінолеум, якось принагідно куплений у крамниці Джилі.
Долівку кухні, де бувало найбільше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своїм кольором нагадувала обсмоктані кістки. Фіона та Меґґі часто посипали підлогу тирсою, яку Стюарт приносив зі стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцінною водою, а потім вимітали вологу масу з різким ароматом у двері на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала і перетворювалася на гумус.
Та ніщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мілку ковбань, із якої вже не накачаєш воду для кухні та ванни. Стюарт поїхав на вантажівці з цистерною до свердловини і привіз її заповнену до країв. Він перелив воду до одного із запасних баків для дощової води, і жіноцтву довелося для миття посуду, одягу та своїх тіл використовувати зовсім іншу, жахливу воду, яка була навіть гіршою за каламутну воду зі струмка. Цю смердючу, насичену мінералами рідину, що відгонила сіркою, доводилося ретельно витирати з тарілок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощової води йшов саме на пиття та приготування їжі.
Отець Ральф із ніжністю спостерігав за Меґґі, поки вона розчісувала руді кучері Петсі; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незміцнілих ноженятах, і слухняно чекав на свою чергу. Дві пари блакитних очей із ніжністю дивилися на сестру. Вона була їм, наче маленька мати. То, напевне, їхня вроджена риса, подумав священик, оця жіноча одержимість малюками, хоча у віці Меґґі це заняття скоріше є обов’язком, із яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цікавішим. Натомість вона навмисне розтягувала те розчісування – затискала волоссячко Петсі пальцями, намагаючись укласти неслухняні кучері. Якусь