– Не можу і все! – без страху, дивлячись в ясні очі начальства, заперечив слідчий.
– Не можу, не можу… – передражнив Захватаєв. – Ти що, солдат Революції чи воша вчена?! Я тебе-е не могє-є-єш! Ти що – манірне дівчисько? Чи ще гірше – тендітиська панночка киселева?!
– Я – слідчий! Не кат! І не тендітиська киселева, – тихо, але твердо повторив Іванов.
– А-ах, ти не ка-а-т? Хочеш бути чистісіньким. А Світову Революцію за тебе дядько сотворятиме? – ще тихіше почав низькорослий чоловічок, затим мирна розмова вибухнула басовитим семиповерховим матюком у Бога, душу й матір. Захватаєв гримнув кулаком по столу. Рука смикнулася до кобури нагана, і знову кулак врізався в стіл. – Та я-я… Та-а я тебе своєю рукою пуш-шу в розпил. Пуш-ш-у разом із контрою. Ти дивись, жалісливий який! Каво жалкуєш?! Чи могєть добру людину підвів під наган? А? Каво питаю?
– Чого запитувати? Контра! Тут без сумнівів.
– А якщо контра, та без сумління – зараз же наган у зуби і веди гідру світову до стінки!
– Сказав – не можу, – по-хлопчачому насупився слідчий, намагаючись стримати сміх.
– Ти чаво, на революційних хронтах не бував? Смерті не бачив?
– Мало, але воював. – Іванов знав вибухову гарячковість півтораметрового чоловічка, хоча все ще не відчував справжньої небезпеки.
– Воював-воював… Як же ти воював, якщо слабо курок спустити? З бабами на хуторах, либонь, воював! Підштанки в обозі відмивав. Від першої кулі в штани накладував, посля первово залпу…
– Та я… – Іванов смикнувся вперед.
– Сто-я-яти! – Захватаєв спритно вихопив нагана з кобури. – Кому сказано – сто-я-яти, розтудить твою матір! Дивись, який прудкий та хоробрий?! На мене, на свово командира, могєш руку підняти, а з контрою жалостішсі! Могєт, ти сам замаскована контра? Ото ж то мене завжди відвертало, коли тута всілякі невгамовні язиками цмокали: «Талан! Талан! Ге-н-нін!» Я тя поталаню – навпіл перекусю! Либонь, у документах липа, шо з контрой бився на хронтах Революції. Перевірю! Особисто перевірю. І ш-шльопну.
– Перевіряйте, – Іванов посміхнувся своїй думці. – На фронті хто кого. Нарівні, а тут…
– Ти зачого шкіришсі? Ворог – він завжди і скрозь ворог.
Ще не раз Захватаєв гримав кулаком об стіл, хапався за наган, але зрозуміти, чому цей хлопчина, що не ввійшов у чоловічу силу, жаліє білу кістку, – не міг.
– Добром говору. В найостанніший раз говору: чи стрелиш особисто контру? стрелиш на моїх очах! чи здавай левольвер і ступай у підвал. Не охолонеш у підвалі – братайся з кровями голубими, а я вас єнтой рукою обох пу-шу в розхід к єдреній матері… Он тама, біля стінки. І подивлюся – яка у тебе кровушка. Нехай всі видять, шо голуба, а не кольорів революційних знамен!
У сирому й задушливому, але холодному підвалі Іванов не охолонув. Можливо, якогось убивцю, ґвалтівника-садиста і відвів би до стіни, але не