Генерал кілька разів ввічливо вказує на стілець, але гість не сідає.
– У вас, пане Лепсіус, перебільшене уявлення про мої повноваження, – заявляє нарешті він. – Здійснювати такі урядові рішення – функція міністра внутрішніх справ.
Німець скидає пенсне, так що стає видно його почервонілі очі.
– Про це я і веду мову. Не міністр і не валі чи мутесаріф здійснюють накази, а жорстокі, безсердечні дрібні чиновники й унтер-офіцери. Хіба ви або міністр хочете, щоб жінки народжували на дорогах, й їх, породіль, гнали кийками далі? Хіба за вашим бажанням цілі ділянки доріг заражені трупами, розкладаються, а Євфрат заповнений мерцями? Мені відомо, що саме так втілюються в життя інструкції.
Паша, здається, схильний піти німцеві назустріч:
– Я ціную вашу обізнаність щодо становища в країні. Я сприйму з увагою ваші письмові пропозиції про те, як всьому цьому зарадити.
Але Лепсіус простягає руки:
– Пошліть мене в глиб країни! Це і є моя перша пропозиція! Навіть старий султан не відмовляв мені в таких проханнях. Дайте мені повноваження організувати перевезення вигнанців. Господь дасть мені сил, а такий досвід, як у мене, навряд чи є у когось іншого. Мені не потрібні піастри від турецького уряду. Гроші, скільки знадобиться, я знайду сам. Німецькі й американські доброчинні установи мене підтримують. Мені вже вдалося якось організувати допомогу в широких масштабах. Я заснував багато сирітських притулків і лікарень, допоміг обладнати понад п’ятдесят господарських підприємств. Я і зараз, незважаючи на війну, зроблю не менше. Через два роки ви самі, ваша ясновельможносте, будете мені вдячні.
Цього разу Енвер-паша слухав не тільки чемно, але і з напруженою увагою. Але і Лепсіус побачив тепер таке, з чим ніколи в житті не зустрічався. Хлоп’яче обличчя генерала спотворилося раптом не виразом уїдливої жорстокості. Ні, цинізму там немає! Полярним холодом повіяло від людини, «котра задушила всіляку сентиментальність», від людини, котрій недоступне почуття провини чи муки совісті. Лепсіус дивиться на вродливе, витончене обличчя незнайомої, але вражаючої породи, бачить перед собою уособлення страшної, майже невинної примітивності, повного безбожництва. Й яку ж силу воно має, якщо не відчуваєш до нього ненависті!
– Ваші благородні наміри, – каже з удячністю Енвер, – зацікавили мене, але я, звісно, змушений