Почуття обов’язку бере гору. Ґабріель з’явився у збірний пункт резервістів свого полку в Алеппо. Інакше його вважали б дезертиром. Але дивна річ: полковник відділу кадрів, імовірно, не потребує офіцерів. Ретельно вивчивши папери Багратяна, він відсилає добровільного рекрута додому. Нехай пан офіцер повідомить своє місце проживання і чекає там у стані повної готовності, поки покличуть.
Це було в листопаді. Вже березень закінчується, а наказу про зарахування в полк із Антіохії нема і нема. Чи ховається за цим якийсь незбагненний задум або непроникний хаос оттоманських військових канцелярій?
Але в цю мить у Ґабріеля міцніє впевненість, що рішення, вирок долі станеться сьогодні ж. По неділях приходить пошта з Антіохії, в ній є не тільки листи та газети, але й адміністративні укази каймакама[6] до громад і всіх вірнопідданих.
Ґабріеля турбує тільки сім’я. Становище ускладнилося. Що буде з Жульєттою та Стефаном, якщо його відправлять на фронт? У цьому випадку їм, мабуть, краще буде залишатися в Йогонолуку. Дружина захопилися будинком, парком, угіддями, фруктовим садом, розарієм. Вона, здається, цілком увійшла в роль господині. Порядні, гідні поваги люди є й тут. Старого лікаря Петроса Алтуні й аптекаря Грікора, винятково вченого чоловіка, Ґабріель знає з дитинства. До цих поважних людей належить і вардапет[7] Тер-Айказун – парох церкви в Йогонолуку й очільник григоріанської[8] церкви всієї Суедії. Протестантський священик Арутюн Нохудян із Бітіаса, вчителі й інші важливі люди. До жінок, правда, треба бути поблажливішим.
Після першого ж прийому, влаштованого на віллі Багратянів для цього вибраного кола, Ґабріель зауважив Жульєтті, що навіть у провансальському містечку не завжди можна знайти краще товариство, ніж тут, на сирійському узбережжі. Дружина вислухала його, не іронізуючи проти звичаю над усім типово вірменським і східним, чим частенько докучала чоловікові. З того часу такі вечірні прийоми відбувалися не раз. Ось і сьогодні готується забава, у цю березневу неділю. Ґабріель щасливий, що Жульєтта пом’якшала. Але що йому всі милості долі, коли дружина та син будуть відрізані від світу, залишившись тут самі, без нього?
Дубова балка зосталася давно позаду, а Багратян так і не вирішив, як бути з родиною. Уторована доріжка завертає на північ і губиться між заростями ведмежих ягід і рододендрона на гірському хребті. Цю частину Муса-Дага жителі гірських селищ називають Дамладжк. Ґабріелю пам’ятні всі ці назви. Дамладжк не дуже високий. Два південних його шпилі розташовані на висоті восьмисот метрів над рівнем моря. Це дві останні височини гірського масиву, які потім раптово, ніби зламавшись, падають хаосом гігантського каміння на рівнину Оронта. Тут, на півночі, де в цю мить шукає дорогу подорожній, Дамладжк