У цьому маніфесті Фуше виразно наголошує, що не треба задовольнятися самими грішми. «Батьківщина, – веде він далі, – потребує всього, чого є надміру і що може згодитися захисникам Республіки. Є люди, що мають неймовірну зайвину білизни, сорочок, сукна й чобіт. Усі ці речі мають бути складником революційних надходжень». Крім того, він вимагає просто позабирати все золото й срібло, «métaux vils et corrupteurs»[6], які справжній республіканець зневажає, до національної скарбниці, щоб там на них «викарбували зображення Республіки, і, очищені вогнем, вони служитимуть тільки потребам усього загалу. Нам потрібні лише криця й залізо, і тоді Республіка переможе». Всі вимоги завершуються страшним закликом до нещадності: «Ми застосуємо всю повноту наданої нам влади; як зловмисність каратимемо все, що за інших обставин, можливо, називали б недбальством, слабкістю чи повільністю. Час напівзаходів і милосердя вже минув. Допоможіть нам щосили вдарити, бо інакше цей удар дістанеться й вам. Вибирайте – свобода або смерть».
У цьому теоретичному дописі вже згадано проконсульську діяльність Фуше. В департаменті Нижньої Луари – в Нанті, Невері та Мулені – він зважується на боротьбу з наймогутнішими силами Франції, перед якими з полохливою обережністю зупинилися навіть Робесп’єр і Дантон, – з приватною власністю та церквою. Фуше швидко й рішуче діє в дусі «égalisation des fortunes»[7], заснувавши так звані філантропічні комітети, куди нібито з власної волі заможні дають дарунки. Щоб цей захід не видався чимсь незначущим, Фуше відразу делікатно нагадує: якщо ніяк не скористається «багатій своїм правом полюбити режим свободи», то «Республіка має право конфіскувати все його майно». Фуше не терпить жодної зайвини, заповзятливо накладаючи руку на ті «superflu»: «Республіканцеві потрібні лише залізо, хліб і сорок екю ренти». Фуше забирає коні зі стаєнь, борошно з мішків, і кожен орендар власним життям відповідає за виконання його приписів; проконсул наказує випікати тільки хліб боротьби з усім світом, хліб рівності, заборонивши будь-яку пишну білу випічку. Щотижня таким самим робом виставляє п’ять тисяч рекрутів, споряджених кіньми, взуттям, одягом і рушницями; силоміць запускає фабрики – все кориться його залізному завзяттю. Течуть гроші й податки, збори й побори, постави й надходження, і через два місяці діяльності Фуше гордо сповіщає Конвент: «On rougit ici d’être riche», «Тут соромляться бути багатим». Та насправді годилося б казати: «Тут бояться бути багатим».
Жозеф Фуше, згодом мільйонер і герцоґ Отрантський, що з ласки короля знову побожно навернувся до церкви, за тих часів виявляє себе не тільки радикалом і комуністом, а й найлютішим, найзапеклішим борцем проти