– Я вирішив узятися за справу, – пояснив Кошовий. – Та я не шукаю супротивників у вашій особі, пане Віхуро. Навпаки, я хочу, аби ми уклали негласну угоду. Я роблю те, що вважаю за потрібне. Поліція надає все, що мені треба, навіть відомості, котрі зазвичай не підлягають розголосу й не мають ставати надбанням адвоката. Результатом у будь-якому разі скористаєтеся ви. Маю на увазі, департамент поліції Львова. Як саме, пояснив раніше.
Замовкнувши, Кошовий схрестив руки на грудях.
Знав, якою буде відповідь.
Він щойно розчистив собі шлях від можливих та неможливих перешкод, ладних виникнути в цій справі.
На його пам’яті ще жоден адвокат, принаймні – у Львові, не заручався отак підтримкою поліцейського комісара.
Розділ третій
Чотири мертві курви
Усе виглядало гірше за найсумніші прогнози.
Клим зрозумів це, щойно побачив нового підзахисного. Хлоп, який переступив поріг кімнати для побачень у Бригідках,[19] не встиг промовити жодного слова, а Кошовий уже шкодував про своє рішення. Котре спершу мало емоційне зерно, посіяне у раціональний ґрунт, й навіть пустило там паростки. Тільки невміння давати задній хід, коли зобов’язання взяті публічно, змусило Клима перебороти себе й почати зовсім безглузду, як виявилося, розмову з клієнтом. Дорікаючи собі подумки: насамперед слід було на свій страх та ризик зустрітися із цим парубійком, а вже потім починати тонку гру з комісаром Віхурою.
Хоча – жодних ігрищ не було б. Адже Кошовому вистачило п’ятнадцяти хвилин, аби швидко попрощатися з потенційним клієнтом, а потому – і з його згорьованою матір’ю. Її шкода, проте справа мусить мати бодай якісь перспективи. Розголос, на який Клим покладав надії, міг себе не виправдати.
Бо Лука Різник виявився особою зовсім не контактною. Перед Кошовим, справжнім львівським денді, чисто вимитим, вичищеним та напахченим дорогими парфумами, стояв цибатий дебелий хлопак, на голову вищий від усіх, кого Клим знав у Львові. Включно з комісаром Віхурою, а таких високих та кремезних ще треба пошукати. Йому можна було дати більше років, аби не погляд: на Кошового дивилися сумні та наївні очі навіть не підлітка – великої дитини. Приписувати Луці свідомість шістнадцятирічного – занадто. Його матуся видавала бажане за дійсне, але будь-якій матері подарувати можна все. Сутність від цього не поміняється: хлоп погано розумів, що з ним відбувається. Думав, що перебрався в інше помешкання. Пожив там, побуде тут, потім – ще деінде.
Новий знайомий мав неправильної форми голову, не круглу, але й не видовжену, схожу на придавлений з одного боку кавун. Рідке волосся було довгим, закривало вуха, але погано прикривало ґулю на правому боці черепа. Вроджена відзнака, здогадався Клим. Довгі руки теліпалися вздовж тіла, немов товсті мотузки. Й складалося враження: Лука не знає, як дати їм раду, до чого пристосувати. Тож виклав перед собою на грубо обтесаний столик, стиснувши могутні кулаки, подібні на маленьку гирю кожен. Побачивши їх зблизька,