– А якщо мотоцикла? – обернувся біля дверцят машини.
– Що – мотоцикла? – не зрозуміла Олена.
– У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?
Оленка посміхнулася:
– Незручно наче.
– Буде зручно, коли для діла, – голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. – Ну, Тит, ну…
Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:
– Ти чого свого коня не забираєш?
– Якого коня? – здивувалася та.
– Павлович сказав – для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.
– Ой, Тихоновичу, – замахала руками Олена. – Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.
– Та… які там права, – Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. – У нас що – на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.
Оленка прийшла. Мотоцикл і справді стояв, мов новенький, виблискував червоною фарбою.
– Із тебе могорич, Миколаївно, – озвався з глибини гаража старий слюсар Єврошко. – Хлопці на совість постаралися. Гришо! – гукнув кудись, за розібраного, без коліс трактора. – Бригадирша прийшла.
– Ну що, будемо вчитися? – молодий механізатор вийшов із-за трактора, хвацько натягнув на очі картуза. Та Оленка встигла побачити, як вони насмішкувато блиснули, й відступила від мотоцикла. – Не бійсь – він не брикається, – реготнув юнак. – Оце ось дивись, отак умикається, заводимо. Сідай. Ну, чого ти?
– Не дурій, – осмикнув його Єврошко. – Взявся учити, так учи, бо я Тихоновичу розкажу. Герой…
– Уже й пожартувати не можна, – хлопець сам сів на мотоцикла. – Сідай позаду, – обернувся до Олени.
Із колгоспного двору виїхали потихеньку, і Григорій пояснював Олені, як перемикаються швидкості.
– Хочеш з вітерцем? – спитав, коли виїхали за село. Й, не чекаючи відповіді, газонув, аж синя смуга лягла. В Оленки свистіло у вухах, вітер бив по обличчю, здавалося, що мотоцикл ось-ось відірветься від землі. Вона аж очі заплющила, уявивши політ.
Виїхали на поле, на ґрунтову дорогу, і хлопець спинив мотоцикла.
– Сподобалося? – Оленка мовчки кивнула головою. – Ну, тоді сама сідай, не бійся. Мотоцикл – як велосипед, тільки швидкість інша.
Дівчина зі страхом пересіла наперед і міцно вчепилася в руль.
Наступного дня, після обіду, знову прийшла на тракторний стан.
– Ти диви, – почула віддалік у гаражі насмішкуватий голос, – знову бригадирша прийшла. Видно, добре вчора з Гришкою покаталися, і сьогодні хочеться, – по голосу впізнала Андрія, відчула, як спалахнуло обличчя. Хтось цитьнув за трактором, хтось засміявся. А той вийшов із гаража, витираючи ганчіркою на руках мастило.
– Може, сьогодні зі мною покатаємося? – на обличчі грала зневажлива посмішка. – Я не гірше від Грицька об’їжджаю.
Оленка болюче закусила