– Виходить, ти тут харчуєшся. Що ж, поділишся своїм черепком. Зараз він потрібніший хворим.
Змій холодно мигнув чорними обсидіанами. Затим згорнувся в кільце і стулив повіки.
Мишко сполоснув кострубату мисочку. Поклав пігулки і почав їх товкти.
Пігулки були міцні, як зуби дракона. Але хлопчак не відступав від свого. Він і ламав пігулки, і бив їх кулаком, і стукав камінцем. Урешті-решт на дні черепка забіліла пушка цілющого порошку.
Далі хлопчик набрав у пригорщу води і плюснув на своє добро. Старанно розколотив пальцем, щоб порошок розчинився. Заодно пригадував, як напувала ліками його, хворого, мама. Коли він спав, то мама лагідно будила його, а потім обережно напувала. Так само і він повинен діяти.
Він насупив білясті брови. Суворий і урочистий, обійшов тапчан і схилився над дівчинкою, вухо якої прикрашала сережка. Лагідно поплескав дівчинку в щічки. Хвора застогнала, але очей не розплющила. Мишко-лікар вирішив діяти рішуче. Він замахнувся і ляснув дівчинку в жовту щічку. Силова терапія допомогла – хвора розліпила червоні повіки. Мишко упадав біля неї. Однією рукою підняв хворій голову, а другою підніс до її рота глиняний черепок.
– Пий же, пий, – вимогливо кричав.
Дівчинка покірно відпила. З її сестричкою Мишко теж не церемонився.
Напоєні ліками, близнята тихо лежали. Тільки суворий ескулап[6] не знав спокою. Він простував від грушки до дуба і назад. Наверстав уже кілька десятків кіл. Усе чекав, коли аспірин почне дівчат «брати» і вони, здорові, сядуть на тапчан. Але дівчата спокійнісінько спали горілиць.
Жовтопузику, напевне, набридло чекати пробудження близнят. Він сповз із тапчана і в’юнкими рухами поповз до дуба. Мишко очам своїм не повірив – грубезне тіло змія зникло в ямі, куди він мав необережність вцілити ногою (уже перестала боліти). Більше того, Жовтопузик вивернувся у тій вузькій ямі й вистромив із нею голова. Хлопчик завважив, що голова сторожко світила блискучими зіницями, стежила за близнятами і за ним. Він вкотре пожалкував, що не розуміє зміїної мови. Адже Жовтопузик не простий. У нього, безперечно, гострий розум. Від нього він би узнав багато цікавих історій. Хоча б про зникнення містян.
Дівчинка в зеленій сукенці ворухнулася і пробувала встати. Мишко прожогом кинувся до вертлявої, допоміг їй сісти. Дівчинка, що в червоній сукенці, позіхнула. Повік вона не розліплювала. Посопіла і знову заснула.
Поки дівчинка в зеленій сукенці продирала кулачками очі, Мишко схилився над ледачою. Гаркнув до нею:
– Досить спати. Вставай!
Дівчинка враз підскочила. Сама, без Мишкової допомоги, сіла поруч із сестричкою. Побачила Мишка і зойкнула.
Жовті, як лимони, близнята тулилися одне до одного. Вони не зводили з незнайомця чорних блискучих очей. На їхніх денцях тремтів подив.
Мишко перший порушив мовчанку. Приємно усміхнувся до дівчаток