– Мохаммеде, я маю биків на продаж. Прижени їх із гір.
Або:
– У мене тисяча овець на рівнині, віджени їх вище в гори, на пастівник.
І Барк, озброївшись берлом з оливи, скеровував великі переселення худоби. Він один відповідав за чотириногий народ, він угамовував найпрудкіших, бо скоро мали народитися ягнята, і підганяв найбільш ледачих, він показував шлях, і всі йому довіряли й корились йому. Він один знав, до якого обіцяного краю вони прямують і читав по зорях, він один посідав ученість, не доступну вівцям, він один, у своїй мудрості, встановлював, коли час відпочивати, коли втамувати спрагу коло джерела. А ночами, стоячи серед заснулих овець, зворушений слабістю і простодушністю стількох істот, обмитий до колін хвилями вовни, Барк – лікар, пророк і король – молився за свій народ.
Якогось дня араби запропонували йому:
– Ходімо з нами на південь по худобу.
Його вели три дні, а по тому, коли гірською стежкою вступили у володіння бунтівних племен, йому просто поклали долоню на плече, охрестили Барком і продали в неволю.
Я знав також інших рабів. Щодня я пив чай у шатрі якого-небудь мавра. Роззувшись, простягався на вовняному килимі, що становить єдину розкіш кочівника, і підвалина, на якій він зводить на короткий час своє житло, і насолоджувався перебігом дня. В пустелі всім єством відчуваєш, як минає час. Під палючим сонцем простуєш до вечора, до прохолодного вітерця, що освіжить тіло і змиє з нього піт. Під палючим сонцем дорога приводить людей і тварин до того великого водопою так само несхибно, як до смерті. Навіть неробство набирає сенсу. І кожен день видається гарним, як шлях до моря.
Я їх знав, тих рабів. Вони заходять у шатро, щойно вождь витягне зі скрині жаровню, чайник і склянки. В тих скринях зберігаються скарби кочівника: замки без ключів, вазони без квітів, люстерка за три су, стара зброя та інший мотлох, хтозна-як занесений у піски, як уламки розбитого корабля.
Відтак німий раб накладає в жаровню сухе бадилля, роздмухує жар, наливає води в чайник. Від роботи, з якою упоралось би дівчатко, у нього грають під шкірою м’язи, здатні вивернути з корінням кедр. Раб тихий і сумирний. Він цілковито занурений у рутину: готує чай, ходить коло верблюдів, їсть. Під палючим сонцем простує до вечора, а під крижаними зорями з нетерпінням чекає на палючий день. Щасливі північні країни, де пора року творить легенду: влітку – легенду про сніг, узимку – про сонце; смутні тропіки, де незмінно стоїть волога задуха; але щаслива також Сахара, де зміна спекотного дня і холодної ночі урівноважує людські сподівання.
Іноді чорний раб, сидячи навпочіпки при вході до шатра, тішиться вечірнім вітерцем. В обважнілому тілі невільника вже не ворушаться спогади. Він заледве пригадує, як його схопили – удари, вигуки, руки тих, що вкинули його у теперішню темінь. Відтоді він дедалі безнадійніше провалюється в химерний сон. Він, наче сліпець, позбавлений вигляду неквапливих річок Сенегалу чи білих міст полуденного