Дарина – королева Франції, або Шляхами пірамід. Наталія Лавлєнцева

та вдивляючись тихцем, з-під лоба, в усе незвичне і дивне, чого тут не мало бути. Рубані хатки, невеличкі, часом із добудованим хлівцем та невеличким городом. Плетені тини. Десь за ними щось мукає, бекає і квокче. Вишні, яблуні, сливи. В цілому – звичайне село, хоч і занадто глухе. Тобто, древнє…

      За низьким парканчиком із дощок у городі поралася жінка років сорока п’яти. Голову її покривала біла хустина, а довга сорочка, чи то сукня, була підперезана плетеним пояском. Порівнявшись із нею, Дарина зупинилася.

      – А що, чи далеко до Києва? – раптом вимовила Дарина, і сама здивувалася собі та своєї сміливості. Дійсно, якщо ця земля – Україна, чи Русь, то за будь-яких часів має бути Київ. Завжди.

      Та випросталася.

      – То сім днів шляху ізвідси, дитино. Чи ти, небого, маєш туди дістатись?

      Жінка дивилася на неї без ворожості, навіть із якимсь співчуттям у погляді. Лише потім Даринка збагнула, що та звернула увагу на її ноги – босі, ясна річ. Тобто, якщо ти ідеш босоніж до Києва в самій сорочці – то є на те вагомі причини, і можна тобі поспівчувати та допомогти.

      А мова у них цілком зрозуміла…

      – Так! Маю дістатись! Хай би що! Здалека йду! – й вона закивала головою.

      – Ой, доню, оце Сава якраз збирає ся до Києва, бо ж ось везе збіжжя на ярмарку. Сава із сусіднього Залісся, всі його знають. Хоча ні, тобі не знати… Простуй шляхом уздовж лісочку, допоки сонце стане вгорі. Тоді дійдеш до Заліщиків, де Сава жиє. Має днями їхати до Києва. Везе своє збіжжя, ще Лістратове, та вдовиці Марії з нашого села. Йди до нього, четверта хата від ближнього краю. Йди поспитай, не соромся. Та зачекай!

      Й жінка замахала руками, ніби прохаючи залишатися на місці. Чимдуж побігла в хату, винесла окраєць хліба, схожого на лаваш, та глиняний глек з молоком.