– Знаєш, якщо ти не проти, є змога політати. І добре платять.
– Що ти маєш на увазі?
– Випробування нових моделей. Є така собі фірма «Avian», яка власне розробила нову модель. Мій стрий працює там. Не далі, як учора, питав, чи маю когось на оці. Вони там не будуть настільки скрупульозно приcікуватися. Якщо маєш бажання, зведу тебе з ними.
– І що то за модель?
– Називається «Avian-Vista». Бере сто двадцять галонів пального й може на них триматися в повітрі до чотирнадцяти годин. При швидкості сто миль на годину подолає тисячу триста миль за цей час. Літак легкий і при аварії може спланерувати, розбитися на ньому важко. До того ж він не потребує такої довгої стартової смуги, як інші літаки. Виняток – лети на велику відстань. Середня висота – три тисячі футів над землею. Оскільки ти летітимеш над океаном – це тебе повинно влаштовувати. Хоча за негоди можеш піднятися вище.
Я замислився. Відтак запитав:
– І куди я мав би летіти?
– У Канаду, до Оттави й назад. Але не звідси, а з Південної Валлії, з Долини Гламорган неподалік Баррі, там їхня база. Звідти до Оттави три тисячі двісті миль. У кабіні буде вмонтовано додаткові баки пального, в сумі це триста п’ятдесят галонів бензини. Їх повинно вистачити на сорок годин лету. Але до Оттави ти долетиш за тридцять шість годин або півтори доби. Там відпочинеш зо три дні й назад. Можливо, вони запропонують тобі ще якісь рейси.
– Навіщо їм аж таке складне випробування?
– Того мене не питай. Та і їх краще не питай. Менше знаєш, щасливішим будеш. Між іншим завтра зранку летить до Англії один летун. Звати його Макміллан. Він тебе зможе підхопити. Він не дуже балакучий, то набридати не буде. А летить якраз до Бірмінгему, це недалечко від Валлії. Звідти вже доберешся потягом. Але не говори йому нічого зайвого. Та база німецька, але йому про те краще не знати.
– Вона що – засекречена?
– Ні. База як база. Виглядає, як англійська, а працюють на ній німці. Все законно. Але реклами вони не потребують.
Що ж було робити, я погодився, і товариство закропило цю пропозицію коньяком. Вранці я вилетів до Англії з Макмілланом, що і справді виявився мовчуном, але це мене цілковито задовольняло. Я з цікавістю розглядав місцини, над якими ми пролітали. Давненько не доводилося бути в ролі пасажира, відколи ще навчався в аерошколі. Дув сильний вітер, і літак час від часу підкидало то вгору, то додолу, а при цьому він загрозливо порипував, як старий корабель. Мотор кілька разів глухнув, і англієць лаявся та запускав його знову. Я мав велике бажання подрімати, але не наважився. Коли нарешті сіли, я зітхнув з полегкістю. Макміллан розтлумачив дорогу до залізничного двірця[2], а вкінці запитав:
– То ви на «Avian» поспішаєте?
– Так.
Він хитнув головою і промовив з кривою посмішкою:
– Ну, щасти вам.
– У