– Ну, нарешті, – тішилася вона надворі, – я думала, що вмру з нудьги за всі ці дні.
– Невже вони вас нікуди не відпускали?
– Вечорами ні. Удень я швендяла по музеях, кінотеатрах, парках. До мене постійно чіплялися тупоголові типи, до того ж тупоголовими вони були вже на око. Ще не підійшов, а бачу, що він дурний, як аґрафка[8]. Але я всім казала, що нічого не розумію, і йшла далі.
Вона помовчала трохи, роззираючись, мовби вибираючи місцину, куди можна було піти, а тоді запитала:
– Так, а куди ви мене поведете?
Я розсміявся.
– Я гадав, що то ви мене кудись ведете, бо я тут уперше. І це була ваша ініціатива.
– Тільки не кажіть, що ви з нею не згідні.
– Ні. Я з охотою прогуляюсь, і мені однаково, куди йти.
– Тоді знаєте що… поверніться до ресторації, візьміть пляшку шампана і підемо над річку. А там будемо сидіти на лавці, милуватися вогнями на річці, слухати її плюскіт і пити вино.
– Ага, ви збираєтеся надолужити те, що не вдалося випити за вечерею?
– Ви здогадливі. Ну, то як? Підете?
Коли я повернувся, її не було. Я безпорадно роззирався, коли раптом почув за спиною сміх – вона підбігала з боку готелю.
– А що – злякалися? Я передбачливо заскочила до «пана Едзя»[9].
Мені подобалася її безпосередність, невідомо, чи багато львів’янок могли б отак завиграшки признатися в тому, що відвідали кльозет. Я згадав, як у свої вісімнадцять, сперши півкавуна, пішов на побачення і, хоч тиснуло добряче, так і не признався, що хочу відлучитися в нагальній потребі, та ледве дочекався, коли можна було провести дівчину додому, а тоді скочити в перші-ліпші кущі.
Ми забрели на берег річки, знайшли порожню лавочку і справді сиділи та дудлили вино з однієї пляшки, а вона навіть не зауважила, що я не прихопив келихів. Вона багато сміялася, розповідала про те, чим займалася у Львові – грала на фортеп’яні, у відбиванку, малювала і читала книжки. Батьки останнім часом намагалися видати її заміж за синів своїх добрих знайомих, але їй не хотілося втрачати свободу, вона сама ще не знала, чого хоче і ким хоче бути, може, музикантом, а може, художником, а ще вона захоплена математикою і бігає на лекції до Банаха та інших світил. З ріки повіяло прохолодою. Я скинув маринарку і накинув їй на плечі, вона з вдячністю зиркнула на мене і притулилася.
– Якщо хочете, можете мене поцілувати в щічку, – сказала вона тихим покірним голосом.
– Чому тільки в щічку? Наші вуста за посередництвом пляшки вже й так цілувалися.
Вона