І тут за моє спиною пролунав знайомий голос Нечипайла:
– Сволота ви, панове офіцери! П’єте без мене, а я думав, ми друзі. Тим паче, що зараз мені потрібне психологічне розвантаження.
– Микито, – зрадів я йому, і ми обнялися.
Принцип лишень потиснув його руку.
– Не буду тебе обнімати, бо з моменту нашої останньої зустрічі минули лише п’ять годин і я ще не встиг засумувати. А що, Микито? Завантаження було ще те? – пожартував Іван.
– Ти навіть не розумієш! Іноді мені здається, що комфорт та безпека – то на Луб’янці, у підвалах сепаратистів та серед донецьких степів, по яким б’ють «Гради», а не в мене вдома. І до речі, не потребую я твоїх залицянь. Півгодини тому я їх мав досхочу, – засміявся у відповідь Микита Петрович Нечипайло – один з кращих нелегалів, які зустрічалися мені на життєвому шляху.
– Усе так серйозно? – запитав я його, маючи на увазі не війну, а його сімейну драму.
– Як завжди, Женька, я залишаюся покидьком, який обіцяв хороми, мерседеси, Шанель та Даміані, а дав тільки Сузукі, трикімнатку і дещо на панчохи. Не бери дурного в голову. Воно тобі треба?
– Може якась допомога потрібна?
– Ага! Допоможи мені в мить стати олігархом і закидати мою законну усіма багатствами світу.
– З цим досить складно, бо ти не вмієш красти. Не пристосований ти до схем, лизання срак та мовчання, коли тебе принижують. Ось така проблема, капітане Нечипайло.
І ми знову засміялися, чим привернули до себе увагу інших гостей ресторану.
– Тихше-тихше, лошаки, – сказав Нечипайло, який завжди вирізнявся з-поміж нас більш холодним розумом і вмінням вчасно зупинитись. – Коли на нас починають дивитись люди, це означає, що ми не гідні тієї професії, яку обрали.
Далі Нечипайло розповів нам новини з Москви.
– Здається мені, що у Кремля великі проблеми. Ні, звісно ж, все виглядає, як і раніше – дєржава, родіна, бандерівска хунта, на Берлін й інша муть. Проте починають вимальовуватися перші невтішні для нього тенденції. Хоч би що там базікали «кісєльови» і «лайньюзи», але санкції таки даються взнаки. Не будемо говорити про зомбовану расєйську масу, а краще зупинімось на олігархах. Ось ти думаєш їм подобається щодня втрачати мільйони доларів?
– Звісно, що ні! Але чому вони мовчать? – злість Принципа була породженням його ідеалізму та вродженим почуттям справедливості.
– Бо бояться свого господаря дужче, ніж санкцій Заходу. Все просто: саме він дозволяє їм красти, не буде його – прийде невідомість, а можливо, бунт, котрий, як казав граф Вітте, «єсть бєсмислєнний і бєспощадний». Ось така справа. І поки наші любі друзі з Вашингтона не почнуть з ними активного діалогу на предмет правонаступника, поки вони не запропонують адекватну кандидатуру, що буде влаштовувати усіх, нічого не трапиться.
– Тобто, ти вважаєш, що вірогідність палацового перевороту низька? – не зупинявся