Трохи забагато говорив він про пустельництво, відчував те. Але не зупинився, люті зелені очі її кололи його, наче остроги.
– Я вбогий пустельник. Померлий для світу й для справ його.
Я людина проста й ненавчена, речей мирських несвідома… Перебрав.
– Та авжеж! – крикнула вона, жбурляючи шкурку й ніж на підлогу. – Ти за дурну мене маєш, чи що? Я не дурна, не думай собі. Пустельник, ереміт убогий! Як не було тебе, я розглянулася. Зазирнула отуди, оно, до кутка, за ту не дуже чисту завісу. Звідки взялися там на полицях учені книжки, га, людино ти проста й несвідома?
Висогота відкинув шкуру нутрії на купу шкір інших.
– Мешкав тут колись митар, – сказав безтурботно. – То є кадастри й бухгалтерські книжки.
– Брешеш. – Цірі скривилася, помасажувала шрам. – Брешеш, в очі дивлячись!
Він не відповідав, удаючи, що оцінює стан наступної шкіри.
– Може, ти думаєш собі, – продовжила за хвилинку дівчина, – що як маєш білу бороду, зморшки й сто років на карку, то не напружуючись обдуриш наївну молодку, га? Так я тобі скажу: першу-ліпшу ти, може б, і надурив. Але я не перша-ліпша.
Він високо звів брови, у німому, але провокаційному запитанні. Вона не змусила його чекати довго.
– Я, мій пустельнику, вчилася у місцях, де було багацько книжок, у тому числі і з тими самими назвами, що є на твоїх полицях. Чимало з тих назв мені відомі.
Висогота ще вище задер брови. Вона дивилася йому просто в очі.
– Дивні речі, – вицідила, – бовкає брудна мацапура, обірвана сирота, злодійка чи бандитка, знайдена у кущах із розваленою мордою, га? А втім, треба б тобі знати, пане пустельнику, що я читала «Історію» Родеріка де Новембра. Переглядала, причому не раз, твір із назвою «Materia medica». Знаю я «Herbarius», такий само як на твоїй полиці. Знаю я також, що означає горностаєвий хрест на червоному щиті.[8] То знак, що книжку видав університет в Оксенфурті. Вона замовкла, уважно на нього дивлячись. Висогота мовчав, намагаючись, аби обличчя його нічого не видало.
– Тому я думаю, – сказала вона, підносячи голову звичним для неї гордовитим і трохи різким рухом, – що ти аж ніяк не простак і не пустельник. Що ти аж ніяк не помер для світу, а втік від нього. І ховаєшся тут, на пустці, замаскований видимістю і безкрайнім очеретом.
– Якщо воно так, – посміхнувся Висогота, – то й насправді дивно сплелися наші долі, моя ти начитана панно. Дуже загадковим чином збратало нас оте призначення. Бо і ти ж щось приховуєш. Бо і ти ж, Цірі, вміло плетеш навколо себе вуаль видимості. Але ж я людина досить стара, сповнена підозр і гіркої старечої недовіри…
– Недовіри до мене?
– До світу, Цірі. До світу, у якому шахрайська видимість надягає маску правди, аби обдурити правду іншу, фальшиву – ствердимо ми при тому, – й таку, що теж пробує шахраювати. До світу, де герб університету в Оксенфурті малюють на дверях публічних домів. До світу, де поранені розбійниці