Я не похвалився Ґеральту тим сном. Слова йому не пискнув.
Як виявилося пізніше – цілком слушно.
– Йеннефер вона звалася! Йеннефер з Венґерберга. А була вона прославленою чародійкою. Аби я так ранку не дочекалася, якщо брешу!
Трісс Мерігольд здригнулася, повернулася, намагаючись пробитися поглядом крізь натовп і синій дим, які щільно наповнювали головну залу таверни. Врешті встала з-за столу, з легким жалем лишивши філе з камбали під сардиновим маслом, місцеву страву і справжній делікатес. Утім, тавернами й корчмами Бремерворду волочилася вона не для того, аби їсти делікатеси, а щоб здобути інформацію. Крім того, мусила вона дбати про фігуру.
Гроно людей, у яке довелося їй втиснутися, було уже густим і збитим – у Бремерворді люди полюбляли оповістки й не оминали жодної оказії, аби послухати нову. А чисельні моряки, які прибували сюди, ніколи не підводили – завжди мали новий і свіжий репертуар морських оповісток і історій. Зрозуміло, у більшості своїй брехливих, але те не мало жодного значення. Оповістка – то оповістка. Має свої закони.
Та, яка оце саме розповідала свою – і в якій пригадала про Йеннефер, – була колишньою рибалкою з Островів Скелліге: гладкою, плечистою, коротко стриженою, як і чотири її товаришки одягненою у витертий до блиску камзол зі шкури нарвалу.
– Було то дев’ятнадцятого дня місяця серпня, ранок по другій ночі від повні, – продовжила свою розповідь остров’янка, підносячи до губів кухоль пива. Рука її, як зауважила Трісс, була кольору старої цегли, а голе, із вузлуватими м’язами плече мало десь двадцять дюймів в обхваті. У Трісс було двадцять два дюйми у талії. – На бліденькому світанку, – продовжувала рибачка, обводячи очима обличчя слухачів, – вийшов баркас наш у море, на зунд між Ан Скелліг і Шпікерогом, на устричне поле, де ми зазвичай ставимо лососеві сітки. Великий був поспіх, бо на шторм заходило, небо із заходу дуже темнішало. Треба було щонайшвидше визбирати лосося з сітки, бо інакше – самі знаєте, як по штормі нарешті вдасться знову в море вийти, у сітках тільки б голови згнилі зостаються, пообгризані, увесь улов пропадає надарма.
Слухачі, у більшості своїй мешканці Бремерворду й Цідарісу, які у більшості своїй жили з моря й екзистенційно від нього залежали, покивали й побурчали з зрозумінням. Трісс лососів зазвичай бачила у вигляді рожевих медальйонів, але також покивала й побурчала, бо не хотіла вирізнятися. Була вона тут інкогніто, з таємною місією.
– Припливли ми… – Рибачка відставила кухоль, даючи знати, що хтось зі слухачів може поставити ще один. – Припливли й вибираємо сітки, аж тут зараз Гудрун, дочка Стурлі, як заверещить на повний голос! І пальцем за штирборт[23]