– Марку, – питала вона, стоячи на залізничному пероні, – що ти хочеш тут знайти? Чим будеш жити? Чому відмовляєшся від найважливішого?
– Найважливіше, – відповідав я, намагаючись утримати в руках клунки з їхніми речами, – аби вас не зсадили просто на кордоні.
– Бога в тебе немає, – утерла вона сльозу.
– Бог помер, – нагадав я.
На що вона зблиснула очима, сухо підтисла уста й сказала:
– Писати нам не потрібно. По-перше, це небезпечно. По-друге, навіть не знаю – що б хотіла від тебе почути. У разі чого, – вона раптом затнулась, подумала, – я тобі сама напишу. Хоча, скоріше за все, ні.
Серце моє обірвалося вантажним ліфтом у чорну шахту.
Утім, у Румунії я теж не затримався. Після масових селянських виступів поліція активно взялася за перевірку політично неблагонадійних осіб. Слід було шукати нового місця. За допомогою тих-таки соціал-демократичних кіл восени дев’ятсот восьмого я перебрався до Італії. Працював сезонним робітником у сільському господарстві, з весни – на виноградниках. Зійшовся з місцевим підпіллям. Італійські революціонери, на відміну від наших, більше цікавилися вином, аніж політикою, і про революцію говорили переважно віршами. Це був дивний час, сповнений віри в суспільні зміни та очікування глобальних потрясінь. Наша потреба правди й жага справедливості вимагали бодай якогось втілення, ми всі шукали нових слів, шукали відповідей на свої питання. Навесні дев’ятсот дев’ятого мені трапив до рук маніфест мільйонера Марінетті, надзвичайно популярний тоді серед італійської молоді. «Найстарші серед нас, – писалося там, – тридцятирічні, за десять років ми повинні виконати своє завдання, доки не прийде нова генерація й не викине нас на смітник». Мені двадцять три, подумав я тоді, за десять років я буду у віці Христа, у якого не вірю. По-перше, ці десять років потрібно прожити. По-друге, прожити їх потрібно так, аби можна було бодай щось згадати про безцільно прожиті роки. Тієї ж таки весни я отримав листа від Аглаї. Писала вона, що писати мені не хотіла, та все ж написала, передусім для того, аби повідомити, що в нас народився хлопчик, що їхала вона від мене вагітною, але говорити мені цього не хотіла, оскільки тут і говорити немає про що. Хлопчика вона назвала Андрієм – на честь мого тата.
Десь у той час, спілкуючись з українськими революціонерами-емігрантами, я дізнався від них адресу інженера Хоткевича, який нині мешкав у Галичині, займаючись літературною та просвітницькою діяльністю. Чомусь мені здалося, що саме цей чоловік, який уже кілька разів траплявся на моєму життєвому