Мілена: Це анемія? Чи ревматизм?
Маркіза: Звідки ти взяла ревматизм?
Мілена: У вас дещо потовщені суглоби.
Маркіза (киває головою): Отже, ти уважна. Дійсно, я страждаю на ревматизм. Хоча колись мої руки були дуже красивими… Покажи-но свої. Чому ти так коротко стрижеш нігті?
Мілена: Я медсестра.
Маркіза: Справді… Але це майже чоловіча рука. Доглядай шкіру, вона в тебе вже пересушена.
Мілена: Ви приймаєте золото?
Маркіза (позирає підозріливо): Чому ти питаєш про золото?
Мілена: Це один із засобів боротьби з ревматизмом. У моїй країні його дуже часто застосовують. Я й сама, коли ходила на практику, бачила чудові результати…
Маркіза: Якби мій лікар чув про це, то неодмінно приписав би мені. Але звідки ти знаєш, що я… маю золото?
Мілена: Не знаю. Але його приймають дуже малими дозами. Два-три міліграми внутрішньом’язово.
Маркіза: Цікаво. Де ти цього всього навчилася? Адже це поза компетенцією доглядальниці… А, ти казала, що там у себе, на Балканах, ходила на якусь практику. Що це було?
Мілена: Я вивчала медицину.
Маркіза: І кинула?
Мілена: Ні, закінчила. А тепер у мене перерва перед стажуванням.
Маркіза: Зрозуміло. То ти вже майже лікар. Але постіль ти поправила кепсько. Зроби це ще раз.
Мілена, ніяковіючи, знов однією рукою обіймає хвору, другою поправляє подушки.
Маркіза: Що ти там робиш?! Чому так довго?!
Мілена: Перепрошую. (Обережно опускає хвору.)
Маркіза (зітхаючи): Ти сильна, але невправна. Що це за вода?
Мілена: Яка вода?
Маркіза: Туалетна, якою від тебе пахне. Якась дешева гидота. Крім того, я відчула запах твого поту.
Мілена (різко): Мені дуже прикро, але кожна людина має свій запах. І ви також.
Маркіза: Але я тобі плачý за те, що тобі доводиться мене нюхати, а ти мені – ні. На трюмо стоїть моя туалетна вода. Можеш вилити на себе весь флакон.
Мілена заледве стримується, щоб не відповісти ще різкіше. Підходить до трюмо, відкриває флакон і демонстративно виконує розпорядження: виливає на себе увесь вміст. Принюхується.
Мілена: Я це ще якось витримаю. А от чи витримаєте ви… (З викличним виглядом підходить до ліжка маркізи та сідає.)
Маркіза: Я починаю сумніватися у твоєму професіоналізмі. Хіба в лікарні тебе не вчили, що не можна сідати на ліжко хворого?
Мілена підводиться. Маркіза принюхується.
Маркіза: Далебі, я дійсно переборщила. Сядь трохи далі. Я не можу дихати самим лише «Бондом».
Мілена сідає у крісло. Маркіза, відкинувшись на подушки, дослухається до тиші. Мілена теж мимоволі починає прислухатися.
Маркіза: А в тебе все-таки бурчить у животі.
Мілена (спокійно показуючи на Жужу): Це в собаки.
Маркіза (бере песика на руки): Це неможливо, ти… брешеш. А я ж пропонувала тобі щось з’їсти, частувала тебе…
Мілена підводиться і пильно дивиться на хвору.
Мілена: