Петрусь Галдівничок і Наполеон. Валерій Гаєвський

жодної гарантії, що у Шаранті Приморській не знайдеться купки недобитих жирондистів, які захочуть вигідно продати його британському принцу-регенту, тим паче, що англійські лінкори – поруч, у Біскайській затоці. Тож з Мальмезона поїхали на Орлеан, перетнули не зупиняючись у ньому, Луару і помчали на Бурж, де сподівалися дати перепочинок собі і коням.

      Біда прийшла відтіль, звідки її ніхто не чекав: перед Буржем гострі приступи болю у нирках укупі з нападом астми (ось вона, справжня ціна світової слави) перетворили Наполеона у живого мерця; генерал гукнув кучеру зупинитися, й вони разом з Шабулоном й гренадерами винесли імператора з карети і, майже знерухомленого, поклали на дорожній тонкий килимок, підклавши під голову м’яку Петрусеву шапку. Лікаря разом із свитого необачно відправили до Рошфору – втім, потрібен був не так він, як бодай будь-які ліки; розщібнувши верхні ґудзики рединготу й сорочки, Беккер й Шабулон, гренадери й кучер розпачливо споглядали, як корчиться перед ними імператор у останніх передсмертних муках.

      – Звеліть, пане генерале, розпрягти мені коня, – подав голос Петрусь. – Тут недалеко мусить бути річка, а біля неї – хоч які-небудь трави.

      – Йєвра і справді близько, – відгукнувся замість генерала один з гренадерів й без команди кинувся звільняти від збруї одного вороного.