– Ваше високоблагородіє, будьте обережні… На правому березі Сени, між Шату і Арджентеймом, помічено пруські роз’їзди.
На цих словах закутаний у редингот чоловічок, котрий сидів поруч генерала, ворухнувся, його пронизливі очі стрільнули у офіцера з-під простенького капелюха, однак за мить він знову сховав свою велику голову у піднятому комірі, якого притримував маленькою пащеною лівицею.
– Блюхер[2] обіцяв мене повісити перед армійським строєм, – буркнув він, коли міст лишився позаду. Він і Велінгтон[3] – хитруни і брехуни. Усіх запевнювали, що воюють проти мене, а не проти Франції, а насправді йдуть на Париж.
– Ваша величносте, – відповів генерал, – армія і досі вірить вам.
– Це не зовсім так, генерале, – була відповідь. – Навіть серед моїх маршалів виявилося чимало зрадників. Мюрат[4], і той писав покаянні листи Бурбону. Та й і я тепер нині не імператор, а простий смертний. Але я, – велика голова різко випірнула з коміру редингота, так що простенька «трикутка» впала чоловічку на коліна, оголивший кулястого люба із знаменитим чубчиком, – зміг би зупинити ворога перед Парижем, змусити його укласти мир на прийнятних умовах. І вже по тому нікому не докучати.
Беккер промовчав: він краще співрозмовника знав, що діється у колишній Великій армії, а ще ліпше відав про настрої Тимчасового уряду. Хитрун Фуше[5] вже давно продав свого зверхника його ворогам, й швидше Сена вийде з берегів, ніж він допустить повернення Наполеона у столицю.
Аж тут не втерпів і подав голос шевальє, поверх сорочки якого був накинутий короткий шовковий жилет, а кюлоти ледве прикривали худі коліна. Звали його Фльорі де Шобулон, він був особистим секретарем Наполеона аж до його другого зречення, і про нього – у наступних розділах. А наразі він нечемно вигукує:
– Ваше величносте, адже ви завжди знали, що Фуше – зрадник.
Наполеон (його простенька одіжка мала відповідати посаді секретаря генерала Беккера, що було вказано у супровідних документах) суворо, як у минулі часи, зиркнув на шевальє:
– Любий друже, я міг би віддати наказ розстріляти Фуше… Але як же тоді бути з хартією свобод, яку дарував французам. Їм ще одна революція не потрібна!
– Не тільки армія, а й народ з вами, ваша величносте, – відповів шевальє. «Хай живе імператор!» – кричав в один голос натовп, коли ми покидали Париж.
Поруч нього сидів підліток, зодягнутий по-східному: червоні шовкові шаровари, біла полотняна сорочка з широкими рукавами, поверх якої накинуто гаптовану безрукавку з шерсті, сіра смушева шапка зі шликом. Така одіж годилася б більше слузі турецького султана, а не французького імператора, про що Наполеон кілька разів натякав хлопчині, проте той навідріз відмовлявся міняти свої шаровари на кюлоти, а тим паче, шапку – на «трикутку», зробивши виняток лише на час своєї подорожі з генералом Анріо до Відня. Важко йому давався і двірцевий етикет, й Наполеону довелося змиритися з тим, що шевальє Петрусь називає його «паном імператором», а не «вашою величністю». Бонапарт знав: цей загадковий хлопчина посланий йому Богом, хоча він, великий грішник, того не заслужив. Але Великий Небесний Владика таки є, позаяк так сталося! Шевальє Петрусь мовчав, взираючись у на диво привітні краєвиди чужої землі за вікном карети; Наполеону, у якого після гірких гостин у Мальмезоні на душі було пусто й чорно, баглося поговорити саме з цим мудрагелем, а не запальним де Шабулоном, тож він відповів сам собі:
– Я ще не попрощався з Францією. Для мене – це не випалена земля. Я ще не осліп.
Він знову сховав голову у комірні редингота й віддався неминучій й дошкульній грі підсвідомості, звідки безладно вискакували непрохані образи й спогади. У Мальмезоні його полишив найліпшій союзник і рятівник – сон. Ночами, чорними, як пекло, він бродив залами цього маленького затишного замку, надовго вклякав у своєму кріслі у залі Ради, заходив до їдальні, яку переобладнав не для своїх міністрів, а для Жозефіни[6], обмацував невидющим зором вестибюль Пошани.
Навіть у часи найбільших небезпек, скажімо, у палаючій Москві, коли вискочка Олександр[7] відверто ігнорував його, як хлопчака, його сон був міцним й світлим, наче у дитини, але у Мальмезоні все зробилося інакшим. Тепер замість нього були короткі важкі забуття з химерними, зловісними картинами з його переможного неймовірного минулого. Ось напівроздягнута Жозефіна у нижній сорочці, стягнута корсетом з китового вуса. Це вони не у Мальмезоні, а у Сен-Клу, а він – ще перший консул. Жадібно кидається до неї, але вона холодно й зневажливо говорить йому образливі речі. Ось він – прощальний подарунок від покинутої імператриці. Завжди готовий до будь-яких поворотів долі, Наполеон цього разу відчув себе неймовірно беззахисним перед віроломністю і мстивістю жінки, яка усім йому зобов’язана. Навіть імператору важко дивитися правді у вічі; гірко визнавати, але попри славу підкорювача сердець, він програв