Треба, однак, сказати, що про Отелу відомо дещо більше, ніж про фатальну коханку Роберта Домса. Років з дванадцяти Отела користувалась заслуженою репутацією німфетки, і про неї розгулювали гучні легенди не лише на обочинах площі Ринок, але навіть на Левандівці. Ходили і такі плітки, начебто Отелиній матері циганка з Підзамча нагадала, що її доня-красуня покладе свою молодість на олтар слави, але який і коли – не сказала. Отож Дездемон, зустрівши Отелу шістнадцятирічною, сподівався, що вдасться йому виплекати з Отели жінку вірну і терпеливу і що отим олтарем слави для неї буде він сам. А що вдарило йому тоді шістдесят, то доля їх, без зайвих сумнівів і усілякого психоаналітичного туману, була їм написана наперед. Лише вони самі цього не усвідомлювали, бо ані в школі, ані будь-деінде не вчились, жодних книжок не читали, а відтак класичних сюжетів – не відали.
Отелі життя з Дездемоном, як не дивно, подобалось. Вона сиділа вдома, готувала себе до зустрічей з Дездемоном, мріючи про спільні з ним вечори та плекаючи свою засмаглість у промінні кварцової лампи, яку недавно Дездемон вкрав у фізіотерапевтичному кабінеті. До того ж вона була ще й практичною жінкою і тому дітей не народжувала, аби надарма не псувати шкіри та інших частин свого чаруючого тіла. Дездемон працював як віл і забезпечував усі примхи коханої дружини. Вони вірили одне одному беззастережно, і, поговорювали, – не було людей, щасливіших за них.
Проте злий та заздрісний фатум не бажав пробачити їм такого безтурботного щастя. Того трагічного вечора Дездемон ледве притягнув ноги: давався взнаки артрит, та й зловживання юних літ не минули безслідно. До того ж після численних травм голови він ставав усе нестриманішим та дратівливішим.
Отела мило йому всміхнулась, але цього дня такий знак уваги Дездемона обурив, бо йому привиділося щось «кривувате» не лише в усмішці коханої, але й у її морально-естетичній поставі. Якась зловісна думка промайнула між півкулями його мозку, він буркнув щось неґречне, від чого Отела затопила себе гіркими сльозами, кинувши на підлогу шкарпетки Дездемона, що їх вона якраз церувала. Зрештою, нічого іншого вона й не вміла, а тому Дездемонові врешті-решт стало її шкода, що вона так нестямно плаче. Він запросив її повечеряти; вони випили пляшку горілки і сіли дивитися кіно по телевізору через велику лінзу, тиждень тому «роздобуту» Дездемоном у знайомих з «Електрона». І це був їх останній вечір разом.
Через одну годину сорок сім хвилин Дездемон зненацька накинувся на Отелу і задусив її на смерть.
Під час прослуховування справи у суді було зачитано висновок судовопсихіатричної експертизи, де Дездемона було визнано осудним, а сам випадок кваліфіковано як огидний розлад особистості. Нічого дивного – йшлося у судовому висновку, бо ж фатальний фінал для Дездемона та Отели був заздалегідь передбачений. Неодноразово підкреслювалося, що мати Дездемона впродовж усього життя лише вдавала із себе мазохістку, але слідство