Гарний. Але не мій. Невже справді багатьом людям немає різниці?
Кицька Томка була також гарна, але з’явилася в мене лише недавно.
А мобіла давно.
Телефончик примостився на столику біля ліжка й бадьоро поблимував синім вогником – мабуть, я забув блютуз вимкнути…
А чи я його вмикав?
Від цієї думки аж морозом сипнуло, і я обережно розплющив око – ледь-ледь, непомітно. Не те щоб сподівався сюрпризу, але про всяк випадок.
Синім блимав не телефон. Синім блимало з вулиці.
І мабуть, не з моєї – бо ледь-ледь блимало, але точно неподалік.
Я натягнув спортивні штани, кинув на плечі куртку – бо ночі траплялись холодні, та й комарі… ох, які тут бували хмари тих комарів!.. і вийшов.
Блимало на сусідній вулиці. Якраз там, де трапилося те, що я легковажно сприйняв як дрібну неприємність.
З провулку, що поєднував нашу вуличку з місцем пригоди, вийшов сусід – майже у такому самому прикиді, як і я, лише замість куртки мав футболку невиразно тьмяного кольору. Але, можливо, це лише від напівтемряви вона такою здавалася, а насправді була яскрава та чиста. Хоча навряд чи.
– Доброго вечора, – махнув він правицею. – Що, теж розбудили?
– Та щось не спиться, – я здвигнув плечима. Намагався якнайнедбаліше, але як воно вийшло – біс його зна. Сподіваюсь, нормально, як для серед ночі. – А що воно там за блималка? «Швидка» до когось приїхала?
– Та де там! – знову махнув рукою сусід. – Швидка там уже не допоможе.
– А що таке? – довелося вдати, що зацікавився, – бо хто б не зацікавився?
– Убили когось, – насолоджуючись увагою, – повідомив мій інформатор. – Просто на вулиці. Посередині, уявляєш?
Він трохи прибріхував, бо до середини вулиці було дале… і враз я зрозумів, кого вбили. І хто.
Сподіваюсь, моє розуміння не відобразилося на обличчі.
– А кого? – старанно-недбало запитав я. – З місцевих когось чи…
– Ага, місцевий. Я того дядька в обличчя знав, біля заводу, траплялось, бачилися… Не пощастило, ге. Отак ідеш собі ввечері додому, аж раптом…
Дядько аж ніяк не «йшов собі ввечері додому», але виправляти помилку я, звісно, не став.
– А хто вбив? – ще недбаліше запитав я й старанно закашлявся – бо мало не пустив півня.
– А чорт його зна, – сусід здвигнув плечима, озирнувся й навіть руками розвів. – Шукатимуть. Кажуть, теж хтось з місцевих. Не знаю, чого вже не поділили.
Помовчав і додав:
– Хлопчик там був. Син. Стоїть, блідий весь, але не плаче й міліціонерові щось розповідає. Може, бачив. Уявляєш, як воно – коли батька на очах вбили?
– Так-так, – я кивнув. Максимально співчутливо.
– Ну гаразд, пішов я, – сусід знову махнув рукою. – Бо холодно, та й вставати рано.
Хряснули двері, а я ще трохи постояв і теж пішов.
В голові було порожньо – хоч меблі завозь. Жодної