Проект «Україна». Австрійська Галичина. Отсутствует

юстиції, фінансів, торгівлі, рільництва, крайової оборони та громадської безпеки стосовно мови діловодства крайових органів влади, служб та судів Галичини. У своїй внутрішній діяльності усі вони, окрім військових органів, повинні були користуватися польською мовою. Для комунікації з державними органами поза краєм, з централями та військовими органами зберігалася німецька. Мовою комунікації органів прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дію для підпорядкованих міністерствам внутрішніх справ, крайової оборони та громадської безпеки органів та служб, для Крайової шкільної ради, судів, прокуратури, а впродовж 3-х років – поступово для усіх крайових органів та установ, підпорядкованих міністерствам фінансів, торгівлі, рільництва та податкової служби. При цьому громадянам, як і раніше, гарантувалося право вільно комунікувати з усіма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами – польською, українською та німецькою[46]. На практиці згадане розпорядження означало завершення процесу полонізації усіх крайових органів влади в Галичині; воно передбачало остаточне усунення з посад старого німецького чиновництва та передачу влади новій польській бюрократії.

      Таблиця 2

Управлінський статус повітових староств у Галичині[47]

(1868)

      З метою закріплення автономного статусу крайової столиці 14 жовтня 1870 р. імператор санкціонував «Статут королівського головного міста Львова» та «Виборчий порядок для громади королівського головного міста Львова»[48], які ідентично відтворювали надані у 1866 р. м. Кракову автономні привілеї. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право міського громадянства. Чисельність громадської ради становила 100 осіб; вона одержала право самостійно запроваджувати власний додаток до прямих податків у розмірі 20 % та до непрямих податків – 40 %. Для української спільноти Львова додатково закріплювалось право комунікувати з міськими органами рідною мовою.

      Навесні 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокої політичної кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державної ради, ландтаґів та відставку уряду німецьких централістів на чолі з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони міністра для Галичини. 11 квітня 1870 р. у коаліційному кабінеті німецьких лібералів та федералістів на чолі з Альфредом Потоцким-Пилавою[49] запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В уряді Карла Зіґмунда фон Гогенварта пост «міністра без портфеля» чи «міністра без ресорту»[50] 11 квітня 1871 р. зайняв колишній президент Польського кола у Державній раді Казимир Ґрохольский. Посада міністра для Галичини проіснувала аж до розпаду імперії та обіймалася виключно представниками польської шляхти.

      Водночас на фоні зовнішньополітичних невдач у 1870–1871 рр.[51] реформи державного управління в Австро-Угорщині